Газета «Новости медицины и фармации» Дерматология (319) 2010 (тематический номер)

Згідно з даними аналізу епідеміології грибкових захворювань, було виявлено надзвичайно високу поширеність серед населення мікотичних уражень шкіри, особливо нігтів ніг і рук (оніхомікози), у переважній більшості випадків асоціаціями патогенних грибів. З огляду на це переважна більшість спеціалістів-дерматовенерологів вважає, що найдоцільнішими методами в терапії є застосування системних антимікотиків широкого спектра дії [3, 4, 7, 8] і комбіноване використання антимікотика й місцевих протигрибкових засобів [3]. В окремих публікаціях [18] вказується на можливе зниження антимікотичної дії при лікуванні оніхомікозу ніг у хворих із супутньою патологією (діабетична ангіопатія, варикозна хвороба, облітеруючий атеросклероз). Тому паралельно з етіотропним лікуванням рекомендується одночасно проводити корекцію судинних порушень за допомогою, зокрема, тренталу, нікошпану, детралексу, що опосередковано сприяють підвищенню проникності системного антимікотика у вогнища грибкового ураження [18]. Мікроорганізми найчутливіші до дії антибіотиків чи інших протимікробних ліків у стані активного розмноження (ділення) [11]. Ряд авторів [14–17] шляхом стимуляції біологічної активності мікробів, зокрема гонококів, з подальшим призначенням антибіотиків досягали за короткий термін лікування повного клінічного й етіологічного вилікування хронічної гонореї. Проте проведений нами поглиблений огляд вітчизняної та зарубіжної спеціальної літератури не виявив публікацій, які б свідчили про можливість підвищення ефективності етіотропної терапії мікозів шкіри та нігтів шляхом безпосередньої активізації життєвого циклу збудника. Разом із тим такий підхід до вирішення проблеми має ще й наукове обгрунтування, що базується на принципах раціональної антибіотикотерапії людини [11, 14, 17]. Ми вважаємо, що ряд класичних принципів раціональної антибіотикотерапії певною мірою можуть бути перенесені й на грибкову патологію та враховуватись при проведенні антимікотичного лікування. Провідне місце серед головних принципів раціональної антибіотикотерапії посідає активізація життєдіяльності збудників захворювання. Загальновідомо, що інфекційні агенти, які перебувають у стадії відносного спокою або змінили свої морфобіологічні властивості (атипові L-форми, цисти та інші) під впливом тих чи інших несприятливих факторів (екзогенних, ендогенних), менш чутливі або навіть практично нечутливі до дії антимікробних препаратів. З огляду на високу мінливість патогенних грибів та їхню здатність пристосовуватись, на нашу думку, є надзвичайно важливим разом з антимікотичним лікуванням застосування терапевтичних засобів, що сприяють активізації життєдіяльності патогенних грибів. Життєздатність грибів надзвичайно висока. Згідно з дослідженнями численних авторів [20, 21, 35], ці мікроорганізми, вирощені на штучному живильному середовищі, після його висихання втрачають властивість до перещеплення. Разом із тим при паразитарних умовах існування життє­здатність патогенних грибів може зберігатись протягом декількох місяців, на відторгнутих лусочках рогового шару епідермісу, шматочках нігтьових пластинок і волоссі гриби можуть жити до 1 року. Нитки грибів гинуть значно швидше, ніж спори, які можуть зберігати життєздатність протягом кількох місяців у сухих рослинних матеріалах, а в практично сухому грунті — упродовж декількох років, зберігаючи надзвичайно високу вірулентність. Одним із головних факторів, що впливають на обмін речовин грибів, є температура. Гриби набагато краще переносять низьку температуру, ніж високу. Спори деяких видів плісеневих грибів витримують температуру близько –273 °С, а при температурі +50…+55 °С вони гинуть протягом 5 хвилин. У грунті гриби значно краще переносять температурні коливання, ніж за паразитарних або лабораторних умов. Нитки грибів набагато гірше витримують зміни температури, ніж спори. Гранично низькою температурою, при якій ріст і фізіологічне функціонування грибів ще зберігається, є температура близько 0 °С, а гранично високою — близько +42…+45 °С. Для різних видів грибів оптимальною є різна температура. Зокрема, оптимальна температура для грибів, що спричиняють поверхневі мікотичні ураження, дорівнює +20…+25 °С. У багатьох патогенних грибів при вирощуванні їх in vitro на живильних середовищах в умовах температури +30…+35 °С формується паразитарна різновидність, а при вирощуванні в умовах кімнатної температури — сапрофітна. Для свого росту гриби обов''язково потребують вологи та світла. Якщо денне світло звичайної сили суттєво не впливає на гриби нижчого порядку, то інтенсивна, особливо достатньо тривала дія світла може позначитись на їхньому рості, обміні речовин, а також на видових, культуральних та інших властивостях. Тривала дія ультрафіолетових та сонячних променів приводить до затримки росту і навіть загибелі грибів. Короткочасна ж дія ультрафіолетових променів стимулює ріст ряду видів грибів. Спори грибів краще переносять вплив світла, ніж інші елементи. Переважна більшість видів грибів для активного розвитку спор потребує денного світла. Однак сильне і тривале ультрафіолетове опромінення перешкоджає проростанню спор. Надзвичайно цікаві дані отримують мікологи при дослідженні впливу іонізуючої радіації на морфологічні та біологічні особливості патогенних грибів у зоні техногенної катастрофи на Чорнобильській АЕС. Попередні результати цих досліджень вказують на суттєві патоморфозні зміни, мутації й підвищення вірулентності деяких з них, зокрема плісеневих. У процесі росту патогенних грибів на живильних середовищах у них постійно відбуваються різні хімічні процеси: щеплення, сполучення, утворення органічних кислот, стеринів, полісахаридів, вітамінів, пігментів та інші. Унаслідок цього змінюються не тільки культуральні й морфологічні умови, а й умови споротворення та характер утворення міцелію. Для повноцінного живлення і росту всі види грибів потребують цілого ряду хімічних елементів, зокрема K, Na, Cu, P, C, H, O, N, Mg, Mn, Fe, Zn тощо. Потребу у вуглеці гриби задовольняють за рахунок органічних сполук. Кисень гриби беруть, як правило, з повітря, а також, ймовірно, із живильного середовища. Азот одержують із органічних речовин: білків, пептонів, амінокислот. Жировий обмін у патогенних грибів вивчений дуже мало. Відомо, що для росту деяких груп і видів грибів потрібні жирні кислоти. Плісеневі гриби мають особливу здатність розщеплювати жири. Рядом дослідників [21] було виявлено ліпазу в плісеневих грибах роду Penicillium, Aspergillus flavus. Крім того, у результаті дослідження жирового обміну в людській шкірі було виявлено, що у розщепленні жирів найчастіше беруть участь гриби роду Нyphomycetes, а в розщепленні лецитинів — гриби, що розмножуються бруньками [31]. Важливе значення для життєдіяльності патогенних грибів мають окремі вітаміни. За способом добування цих життєво важливих речовин гриби розподіляються на дві великі групи. Зокрема, нитчасті й гриби, що розмножуються бруньками, цілком самостійно забезпечують себе вітамінами, синтезуючи їх із живильного середовища. Інші групи грибів не можуть добувати собі достатню кількість потрібних вітамінів [29, 34]. Тому їх прийнято називати грибами з «нестачею вітамінів». Більшість грибів постійно виробляють ензими, а деякі види проявляють цю здатність тільки за певних умов існування. Ензими, що виробляються у процесі такого пристосування, називаються адаптивними ензимами. Дерматоміцети здатні розщеплювати рослинні й тваринні жири, а із продуктів розпаду асимілювати не тільки гліцерин, а й різні жирні кислоти. Більшість дерматоміцетів також розщеплюють холестерин. Однією з провідних властивостей дріжджеподібних грибів є здатність розщеплювати виноградний цукор й інші види цукру на етиловий спирт і вуглекислий газ за допомогою вироблених ними ензимів. Численні види грибів виробляють ензим амілаза, що розкладає крохмаль. Із культур деяких грибів, зокрема родів Aspergillus і Penicillium, можливо виділити пектинази, що проявляють каталізуючу дію при розщепленні пектину. Нитчасті й гриби, що розмножуються бруньками, уражають колаген та еластин. Крім того, нитчасті гриби здатні розкладати кератин. Важливим питанням, пов''язаним із життєдіяльністю патогенних грибів, є мінливість і їх здатність до мутації [5, 6, 24, 26]. Деякі види патогенних грибів, особливо плісеневі, у процесі росту несподівано змінюють свої культуральні властивості. Таке явище, що отримало назву стихійної мінливості та мутації грибів, стосується всієї культури чи її частини або полягає тільки в розщепленні й асиміляції деяких вітамінів і амінокислот, у припиненні ферментації цукру тощо. Критерієм мутації є необоротність змін, що виникли, і, таким чином, збереження культурами при подальшому рості змінених властивостей. Мінливість і мутація можуть проявлятись також зміною форми спор та припиненням спороутворення. Причиною мінливості й мутації найчастіше є вплив різних екзогенних факторів. Крім стихійної мінливості і мутації, виділяють також морфологічну та біологічну мінливість і мутацію грибів. Природні мутації та мінливість більш суттєві, ніж штучні. Гриби, що живуть у природних умовах, здатні стійко зберігати набуті зміни, а ті види, які виростають на штучно створених живильних середовищах, більше схильні до мінливості. Серед усіх нитчастих грибів найбільше підлягають мінливості та мутації дерматоміцети [36]. Видова стабільність дерматоміцетів, які пройшли фазу паразитарного життя, неміцна і при зрощуванні на штучних живильних середовищах може порушуватися. Крім зазначених вище форм мінливості і мутації грибів, дослідники вказують на міжвидову і внутрішньовидову мінливість і мутацію. Мутації, обумовлені неповноцінним живленням грибів, зустрічаються також серед спор, що розвиваються і підлягали впливу різних хімічних сполук. Гриби, вирощені на штучних живильних середовищах, у процесі подальшого росту раніше чи пізніше втрачають свої характерні культуральні властивості; змінюються і їх біологічні властивості. Одна група цих змін пов''язана зі старінням культур (стареча дегенерація). Друга група змін — плеоморфна дегенерація, при якій у грибів ряду родів утворюється «пух», що складається із стерильних ниток гіаліну. Третя група змін полягає у тому, що культура гриба стає воскоподібною — фавіформна дегенерація. Стареча дегенерація характеризується повільними і рівномірними оборотними змінами всієї субкультури гриба. Після поступового зникнення поверхневої архітектури і збліднення первинного забарвлення (за рахунок зменшення утворення пігменту) культура врешті-решт повністю гине. Термін «плеоморфна дегенерація» першим запропонував R. Sabouraud [35]. Цією назвою Sabouraud позначив процес, що відбувається у бахромоподібному білому пушку (нитки гіаліну) культури гриба, внаслідок якого він стає стерильним, нерозгалуженим або малорозгалуженим. Пушок найчастіше розвивається у схильних до цього видів грибів. Автор [35] відмічав, що плеоморфна дегенерація, як правило, спостерігається у грибів із добре розвинутими, різноманітними і найбільш вірулентними органами розмноження. Характерний продукт переродження — білий пушок можна відокремити від первинної культури і виростити. Ця субкультура не матиме властивостей первинної культури. Питання «пушкових» видів грибів продовжує дискутуватись серед мікологів. Одні дослідники [28] вважають, що плеоморфний пушок не свідчить про старіння чи зворотний розвиток, який приводить до загибелі гриба, а навпаки, є доказом надзвичайно високої його життєздатності. Крім того, на думку цих дослідників збереження вірулентності плеоморфними культурами вказує на трансформацію, тобто перетворення одного виду в інший. Інші автори [35] не поділяють цієї думки, вказуючи, що плеоморфний пушок не є органом розмноження, і порівнюють його з деревом, яке не дає плодів, а тільки розгалужується. Фавіформна дегенерація на відміну від плеоморфної полягає не в наявності пушка, а в тому, що повітряні нитки гриба уповільнюють свій розвиток. Фавіформний характер росту є постійною властивістю грибів Achorіon hominis. Культура цих грибів характеризується воскоподібною структурою, гола і зморшкувата. Культури деяких видів грибів — трихофітонів також можуть набувати фавіформного вигляду. Фавіформний стан можна розглядати як зміну морфологічних культуральних властивостей. Летальне переродження грибів, як правило, настає не тільки в культуральних умовах, а і при паразитарному існуванні, що характеризує занепад їх життєдіяльності. У більшості випадків це проявляється порушенням спороутворення, а також послабленням патогенної здатності грибів. За шляхом розмноження гриби розподіляються на дві великі групи: ті, що розмножуються статевим шляхом і шляхом утворення конідій, та недосконалі гриби. Недосконалі гриби, не маючи статевих органів розмноження, є гаплоїдними. Міцелій грибів, що розмножуються статевим шляхом, включає обидві статі, тобто їм властивий гермафродитизм. Деякі види гомоталічних грибів, що розмножуються статевим шляхом, паралельно утворюють спори і позастатевим шляхом, тобто одночасно є конідіальними. У грибів, крім вегетативної частини, що забезпечує живлення, існує ще одна — генеративна частина, призначенням якої є збереження виду.

Таким чином, проведений нами огляд наукової літератури з питань морфології і життєдіяльності патогенних для людини грибів свідчить про надзвичайно високу їх мінливість та здатність пристосовуватись до різних несприятливих умов існування зі збереженням вірулентних властивостей. Крім того, результати досліджень вказують, що життєдіяльність патогенних грибів, зокрема їх активний ріст і розмноження в умовах паразитування, залежить від ряду екзогенних факторів та життєво необхідних їм поживних компонентів.

Виходячи з принципів найбільш раціональної антимікотичної терапії, патогенетично обгрунтованими є створення для грибів сприятливих умов паразитування в шкірі та її придатках шляхом призначення хворим вітамінів групи В (тіамін, рибофлавін, піридоксин), а також полівітамінів із мікроелементами і препаратів із високим умістом омега-3 поліненасичених ефірів жирних кислот (теком та ін.). При цьому найдоцільнішим є застосування цих препаратів паралельно з вживанням хворими системних антимікотиків широкого спектра дії. Крім того, з огляду на стимулювальний вплив на життєдіяльність грибів короткочасної дії ультрафіолетових променів доцільним є проведення ультрафіолетового опромінення уражених мікозом ділянок шкіри (суберитемні, еритемні дози) під час пульс-терапії орунгалом. На нашу думку, призначати вітаміни групи В, полівітаміни з мікроелементами і препарати, що містять омега-3 поліненасичені ефіри жирних кислот, паралельно з системними антимікотиками особливо важливо хворим похилого віку з мікозом і оніхомікозом та супутньою судинною патологією нижніх кінцівок. Крім того, цим пацієнтам доречно призначати препарати, які сприяють корекції судинних захворювань. Відповідні терапевтичні заходи запобігатимуть розвиткові мутацій і мінливості патогенних грибів, сприятимуть активізації їх життєдіяльності, що, в свою чергу, підвищуватиме ефективність дії системного антимікотика широкого спектра дії орунгал та дозволятиме уникати окремих випадків невдач при лікуванні оніхомікозів. Аналізуючи результати досліджень, слід зазначити, що одним із факторів, що сприяв виникненню та прогресуванню різних соматичних захворювань на тлі оніхомікозу, є дія вторинних метаболітів плісеневих грибів, зокрема, мікотоксинів. Мікотоксини — це різноманітні за хімічною природою сполуки (вторинні метаболіти), які продукують відповідні види мікроскопічних грибів (плісеневі). На сьогодні виділено й описано майже 30 000 видів плісеневих грибів. Понад 200 із них здатні до токсиноутворення, ідентифікованих мікотоксинів на сьогодні більше ста. Плісеневі гриби — продуценти токсичних метаболітів вегетують на різних рослинних продуктах [1]. Харчові продукти, у яких містяться біологічно активні мікотоксини, можуть спричиняти гострі й хронічні захворювання у людей та тварин — мікотоксикози, що мають частіше аліментарний характер [2, 13]. Захворювання людей, пов''язані з вживанням продуктів, заражених плісеневими грибами, відомі з давніх часів. У 30-х роках ХХ сторіччя була встановлена етіологія аліментарних мікотоксикозів, зокрема спричинених продуктами обміну грибів Fusarium sporotrichiella. Захворювання отримало назву аліментарно-токсичної алейкії, а резервуаром мікотоксину був хліб, випечений з зерна, ураженого цими плісеневими грибами. Клінічний перебіг захворювання характеризувався тяжкими дегенеративними і некробіотичними змінами клітин кісткового мозку з подальшою його аплазією. Причиною дендродохіотоксикозу в тварин, вперше описаного в Україні, був корм, уражений плісеневими грибами Dendrodochium, які виділяли мікотоксини, що вибірково уражали серцево-судинну систему тварин (коней) [2]. Крім того, у свійської худоби виявляли захворювання стахіботріотоксикоз, за якого спостерігали виражені зміни у шлунково-кишковому тракті (запалення, некроз), а також геморагічний діатез. Причиною захворювання було поїдання тваринами грубих кормів, контамінованих метаболітами грибів Stachybotrys atra. Люди, які контактували з ураженим грибом тваринним кормом, також хворіли на стахіботріотоксикоз. Якісно новий етап у розвитку мікотоксикології розпочався у 60-х роках. Деякими дослідниками доведений факт продукції високотоксичних метаболітів дуже поширеними в природі плісеневими грибами родів Aspergillus, Penicillium, Fusarium, Alternaria. Виділені з цих грибів мікотоксини виявляли широкий спектр біологічної активності щодо людей і тварин, селективність дії (гепатотоксичність, нефротоксичність, пошкодження кровотворних і репродуктивних органів) [27]. Деякі мікотоксини цих грибів виявляли ембріотоксичність (афлатоксини, охратоксин А, Т-2 токсин, зеараленон) [19, 37], тератогенність (піретрум, рубратоксин, патулін) [22, 33], мутагенність (лютеоскірин, лугурозин) [23, 25, 33], а також канцерогенність (афлатоксин В1, стеригматоцистин, гризеофульвін) [30, 32]. Таким чином, мікотоксини плісеневих грибів становлять велику загрозу для здоров''я людини. Найбільш досліджені з продуцентів мікотоксинів гриби роду Aspergillus. Деякі види (Aspergillus flavus, Aspergillus parasiticus) у природних умовах при вирощуванні на різних органічних субстратах утворюють близькі за хімічною структурою токсичні речовини, які відрізняються за ступенем гепатотоксичної та канцерогенної дії (афлатоксини В1, В2, G1, G2, M1, M2 та інші). За хімічною будовою афлатоксини — це заміщені кумарини. Надзвичайно токсичні афлатоксини фракції В1. Гостру інтоксикацію афлатоксинами спостерігали у великої рогатої худоби, свиней, свійських птахів. При цьому основним органом-мішенню була печінка. Токсикоз характеризувався швидким перебігом і високою смертністю. В уражених тварин відзначали порушення координації рухів, судоми, парези, пошкодження шлунково-кишкового тракту. Для хронічного афлатоксикозу характерна гепатоканцерогенність. Афлатоксин В1 — один із найпотужніших природних канцерогенів. Припускається також участь афлатоксинів у виникненні захворювання, що характеризується жировою дегенерацією внутрішніх органів, набряком головного мозку, печінковою недостатністю (синдром Рея). Метаболізм афлатоксинів достатньо вивчений. Він здійснюється переважно в печінці за участі мікросомальних оксидаз із змішаною функцією. Виникає метаболічна активація афлатоксину В1 з утворенням високореактивного ДНК-зв''язуючого метаболіту (певно, 2,3-епоксид), що має виражені канцерогенні та мутагенні властивості. У реалізації канцерогенного ефекту афлатоксинів має значення пошкодження лізосомальних мембран і взаємодія отрути з генетичним апаратом клітини [12].

Таким чином, аналіз наведених даних дає підстави вважати афлатоксини шкідливими для людини забруднювачами навколишнього середовища. Це підтверджено надзвичайною поширеністю штамів-продуцентів; значним поширенням афлатоксинів у продуктах рослинного і тваринного походження; великою кількістю тварин (і приматів), чутливих до канцерогенної дії афлатоксинів; високою чутливістю клітин печінки і легенів людини до цитотоксичної дії афлатоксинів.

Гриби аспергіли (Aspergillus flavus, Aspergillus ruber, Aspergillus versicolor, Aspergillus nidulans) також продукують стеригматоцистин, забруднють кукурудзу, інші зернові та бобові культури, а також кавові зерна. Їх токсини мають гепатотоксичну, нефротоксичну, мутагенну і канцерогенну властивості. Потужними продуцентами інших біологічно активних мікотоксинів є плісеневі гриби роду Penicillium. З мікотоксинів грибів цього роду на особливу увагу заслуговують охратоксини. Це група структурно близьких компонентів (ізокумарини, зв''язані з фенілаланіном). Охратоксини були виявлені в США, Канаді й деяких країнах Європи як природні забрудники зернових і бобових культур, кавових зерен, горіхів. Найбільш токсичним є охратоксин А, важливою біологічною особливістю якого є нефротоксичність. Основними ознаками гострого отруєння охратоксинами, крім некрозу ниркових канальців, є ураження печінки і некроз лімфоїдної тканини. Доведена також синергічна дія охратоксину А та інших мікотоксинів, зокрема афлатоксину В1. Найбільш чутливі до поєднаного впливу цих токсичних метаболітів нирки. Охратоксин А діє також синергічно з цитриніном, який продукують Penicillium citrinum, Penicillium viridicatum. Цей мікотоксин теж належить до нефротоксичних мікотоксинів. Плісеневі гриби Penicillium rubrum продукують рубратоксини А і В, які мають виражену гепатотоксичність і справляють вплив на центральну нервову систему. Крім того, ці мікотоксини виявляють мутагенний, тератогенний, ембріотоксичний ефекти. Penicillium citreoviride виробляє мікотоксин цитреовіридин, який вражає нервову і серцево-судинну системи, є етіологічним фактором з давніх часів відомого в Японії токсикозу — серцевої бері-бері. Penicillium islandicum продукує лютео­скірин, який викликає у людей спалахи тяжкого аліментарного мікотоксикозу. Цей мікотоксин здатний зв''язуватись з ДНК й інгібувати процеси репарації та трансляції. Penicillium urticae, що вегетує на овочах і плодах, продукує патулін, який потім накопичується у соках, виготовлених із цих овочів і фруктів. Значний токсичний потенціал мають плісеневі гриби роду Fusarium, які є основними продуцентами високотоксичних трихотеценових мікотоксинів. Відомо понад 50 трихотеценів. Найчастіше їх виявляють у кукурудзі, ячменю та інших злакових культурах. За хімічною структурою ці токсичні метаболіти є сесквітерпенами. Потрапляючи до організму людини і тварин, трихотеценові мікотоксини уражають шлунково-кишковий тракт, серцево-судинну систему, кровотворні органи. Трихотецени інгібують синтез білка з подальшою дезагрегацією полісом. Деякі з них пригнічують активність тіолзалежних ферментів. У США, Японії, Угорщині описані спостереження групових аліментарних мікотоксикозів, спричинених трихотеценовими мікотоксинами, у тварин. У Японії відзначена тяжка інтоксикація в людей, пов''язана з вживанням продуктів, уражених червоною пліснявою (Fusarium nivale). У хворих спостерігали блювоту, діарею, конвульсії. Плісеневі гриби Fusarium roseum продукують естрогенний мікотоксин зеараленон, який виявляють в кукурудзі та ячмені, нерідко у високих концентраціях (від 0,1 до 3000 мг/кг). Зеараленон вибірково пошкоджує репродуктивні органи великої рогатої худоби, свиней, птахів, кролів. Механізм біологічної дії зеараленону, що є лактоном, базується на його здатності взаємодіяти зі специфічними естрадіол-зв''язуючими рецепторами в клітинах органів-мішеней (матка, молочні залози). У печінці токсин перетворюється на більш токсичні a- і b-ізомери. Зеараленон у значній кількості накопичується в жировій тканині й печінці тварин, які вживають контамінований корм. Вважають, що токсичні метаболіти, які продукують Fusarium graminearum, є етіологічним чинником уровської хвороби (Кашина — Бека), яка реєструється в Забайкаллі та на Далекому Сході. Захворювання має епідемічний характер, виникає частіше в дітей, проявляється вкороченням трубчастих кісток, стовщенням суглобів, атрофією м''язів. Справжня роль багатьох мікотоксинів, які продукують плісеневі гриби, у патології людини підлягає подальшому дослідженню. Разом із тим до відомих на сьогодні захворювань людини, причиною яких, безперечно, є забруднена токсичними метаболітами їжа, належать аліментарно-токсична алейкія, ерготизм, синдром Рея, уровська хвороба. Поряд з аліментарними мікотоксикозами описані пневмомікотоксикози й дерматомікотоксикози, які виникають при потраплянні мікотоксинів плісеневих грибів через слизові оболонки респіраторного тракту або шкірні покриви людини. Пневмомікотоксикози частіше є груповими, виникають раптово, спричинені контактом людей з запліснявілими рослинними та промисловими матеріалами, зокрема, описані зернова лихоманка, кашель ткачів та інші. Дерматомікотоксикози виникають у людей після контакту з запліснявілою соломою і сіном, забрудненими стахіботріотоксинами або трихотеценовими мікотоксинами.

Плісеневі гриби — основні продуценти мікотоксинів — надзвичайно поширені в природі. Природним резервуаром для них є грунт, при цьому плісеневі гриби роду Penicillium більш розповсюджені в грунтах північних географічних широт. Більшість плісеневих грибів росте при температурі від 0 до +60 °С. Для грибів родів Aspergillus, Penicillium оптимальна температура для росту і токсиноутворення становить +25…+28 °С. Для грибів роду Fusarium оптимум для росту при температурі +20…+22 °С, а токсиноутворення відбувається навіть при значних температурних коливаннях (від –4 до +18 °С). Спори грибів зберігають життєздатність упродовж декількох місяців при температурі –20...+20 °С. Оптимальна вологість повітря для їх розвитку становить 85–90 %. Процес токсиноутворення може мати місце на хлібних злаках у період їх росту, дозрівання, зберігання і транспортування [9, 10]. У продуктах, виготовлених у домашніх умовах, можливе накопичення мікотоксинів. При цьому інтенсивність токсиноутворення залежить від багатьох факторів. Має значення штам грибів, кількість спор, що потрапили в харчовий субстрат, а також умови оточуючого середовища (температура, вологість, аерація).

В Україні проблема, пов''язана з мікотоксинами, набула в останнє десятиліття особливого значення. Запровадження ринкових відносин призвело до надходження в Україну різноманітних імпортних продуктів харчування. При цьому такі продукти, як арахіс, какао, кава, мигдаль та деякі інші, нерідко уражені плісеневими грибами, що вимагає проведення ретельного санітарно-мікологічного контролю. Разом із тим, якщо наявність плісняви на більшості продуктів харчування рослинного походження вже під час попереднього огляду дозволяє опосередковано судити про їх недоброякісність, то продукти тваринного походження (м''ясо, яйця, молоко) за наявності в них мікотоксинів можуть не змінювати зовнішній вигляд та органолептичні властивості, тому є найбільш загрозливими для людини.

Таким чином, інформування лікарів різних спеціальностей, особливо дерматовенерологів, про роль та значення мікотоксинів плісеневих грибів у виникненні різних захворювань людини, гепатотоксичну, нефротоксичну, мутагенну та ембріотоксичну дію цих вторинних метаболітів недерматофітних мікроміцетів є дуже важливим. Ці знання потрібні дерматовенерологам для своєчасного та раціонального лікування мікотичних захворювань шкіри та її придатків, особливо оніхомікозу. Враховуючи переважання мікст-інфекційної етіології мікотичних уражень та особливе значення плісеневих патогенних грибів і їх мікотоксинів не тільки як збудників грибкових уражень людини, але і як факторів, що сприяють розвитку іншої патології, надзвичайно важлива своєчасна раціональна санація вогнищ хронічної мікотичної інфекції. Оскільки з існуючих на сьогодні на фармацевтичному ринку системних антимікотичних засобів тільки орунгал (ітраконазол) in vivo справляє достатній за інтенсивністю пригнічуючий вплив на плісеневі гриби, застосування цього препарату найбільш доцільне в терапії грибкових уражень людини. Слід відзначити надзвичайну актуальність проведення подальших експериментальних, клінічних та лабораторних досліджень щодо більш поглибленого вивчення морфології та життєвого циклу патогенних грибів, у тому числі мінливості та їх мутацій, а також досліджень мікотоксинів недерматофітних мікроміцетів.