Газета «Новости медицины и фармации» Психиатрия и неврология (215) 2007 (тематический номер)

Сьогодні стало аксіомою, що до сексуального життя людей потрібно готувати. Необхідно відзначити, що жодна сфера людських взаємин не оточена таким великим числом таємниць, заборон, застережень і розпоряджень, як сфера сексуальних стосунків. Психопрофілактика порушення сексуальної поведінки молодої людини й зокрема базової її частини — статевого виховання, є важливою складовою становлення особистості. Відсутність профілактичних заходів може надалі призвести до серйозних порушень сексуальної поведінки людини.

Психологія любові, секрети еротики чи профілактика венеричних захворювань — усе залежить від культури, а культура передбачає виховання, освіту і навчання.

Що ж містить у собі статеве виховання?

Вже саме визначення цього поняття викликає суперечки. В.В. Кришталь (1999) вважає, що статеве виховання має на меті формування правильного психосексуального розвитку (статевої самосвідомості, статево-рольової поведінки, психосексуальної орієнтації, сексуальної мотивації та мотивів статевого акту, спілкування з протилежною статтю, поглядів на шлюб і сімейні стосунки) і в остаточному підсумку — формування високої сексуальної культури. Сексуальна освіта ж полягає в підвищенні поінформованості в галузі психогігієни статевого життя.

На думку І.С. Кона (1999), статеве виховання означає весь процес статевої соціалізації, усі ті спрямовані та спонтанні впливи, що допомагають дитині стати чоловіком чи жінкою, залучають до прийнятої в суспільстві системи статевих ролей і гендерних взаємин у трудовому, суспільному й особистому житті. У більш вузькому значенні статеве, чи, точніше, сексуальне, виховання означає підготовку дитини до сексуального життя. І.С. Кон вважає, що завдання статевого виховання й освіти полягає не в тому, щоб захистити підлітків від сексуальності, але в тому, щоб навчити їх керувати цією важливою стороною життя.

На думку Д.Н. Ісаєва, В.Є. Кагана (1988), зміст статевого виховання складає все те, що виховує здорову й цілісну особистість жінки і чоловіка, здатних адекватно усвідомлювати і переживати свої фізіологічні і психологічні особливості відповідно до існуючих у суспільстві соціальних і моральних норм і завдяки цьому встановлювати оптимальні стосунки з людьми своєї і протилежної статі в усіх сферах життя.

На думку І.О. Бабюка, С.І. Табачнікова та співавт. (1998), основним завданням статевого виховання є допомога в усвідомленні особистістю ролі дівчинки чи хлопчика, дівчини чи юнака, жінки чи чоловіка, а також дружини чи чоловіка, матері чи батька відповідно до фізіологічних понять; виховання цілісної гармонічної особистості, здатної усвідомити свої психологічні та фізіологічні особливості, соціальні і моральні норми суспільства.

З урахуванням з загальних задач, виділяють кілька основних напрямків статевого виховання:

а) статево-рольове виховання, що допомагає формуванню психологічної маскулінності та фемінності і встановленню оптимальних комунікативних установок чоловіків і жінок;

б) сексуальне виховання, спрямоване на оптимізацію формування сексуально-еротичних орієнтацій і сексуальної свідомості в контексті сексуальної культури і моральних вимог;

в) підготовка до відповідального шлюбу — формування подружніх ролей і вироблення установок взаємно відповідального партнерства;

г) підготовка до відповідального батьківства, що припускає формування рольового поводження матері та батька стосовно дітей і вироблення оптимальних репродуктивних установок;

д) формування здорового способу життя через роз'яснення залежності сексуальності, шлюбу і батьківства від таких шкідливих звичок, як куріння, алкоголь, наркоманія тощо.

Відповідно до завдань визначаються і принципи статевого виховання. Ми поділяємо погляд Д.Н. Ісаєва, В.Є. Кагана, які сформулювали наступні його принципи: ідейність, реалістичність, перспективна ініціатива, активність, оптимізація задач, вироблення індивідуальних і соціальних значень, адресність, комплексність, безперервність, повторення, правдивість, довіра, контроль і підтримка, діловитість, чистота, зрозумілість і ясність, незбудження сексуального потягу.

Проблема статевого виховання і сексуальної освіти привертає все більше уваги дослідників. Існують, однак, різні концепції сексуальної освіти.

Досить розповсюдженою серед християн у країнах Західної Європи й Америки є релігійна концепція цнотливості. Її основний принцип виключає гедонічну і комунікативну роль інтимних стосунків людей і полягає в тому, що будь-яка статева активність гріховна за винятком статевого життя в освяченому церквою шлюбі, що має метою продовження роду.

Гігієнічна концепція спрямована на ознайомлення дітей і підлітків з основними положеннями анатомії та фізіології репродуктивної системи людини і навчання їх (особливо дівчаток) навичкам особистої гігієни.

За останні 30 років найбільшого поширення за кордоном і в нашій країні набула концепція навчання контрацепції. Прихильники цієї концепції вважають, що, оскільки підлітки все одно стають сексуально активними і зупинити цей процес неможливо, варто навчати їх методам контрацепції, щоб уникнути несприятливих наслідків ранніх статевих відносин. Але життя показало, що пропоновані дорослими знання про використання контрацептивів сприймаються підлітками як дозвіл на початок статевого життя, і в результаті після участі в подібних програмах число сексуально активних підлітків і кількість підліткових вагітностей зростає, так само як і захворюваність на інфекції, що передаються статевим шляхом. У зв'язку з цим у США на державному рівні була оголошена відмова від використання програми навчання контрацепції.

Великий інтерес викликали концепція і програма навчання тільки утриманню, що враховують анатомо-фізіологічні вікові особливості формування сексуальності у підлітків.

Навчання тільки утриманню являє собою освітню і мотиваційну програму, що має на меті показати підліткам позитивні соціальні, психологічні і пов'язані із здоров'ям наслідки сексуального утримання. Програма вчить статевому утриманню поза шлюбом як еталону поводження осіб різного віку, показує, що утримання — це єдиний дійсний надійний спосіб уникнути небажаної вагітності, захворювань, що передаються статевим шляхом, і інших пов'язаних із здоров'ям проблем. У підлітків виховується переконання, що постійні моногамні стосунки вірних один одному людей є стандартом статевого поводження людини і що статева активність поза шлюбом у більшості випадків має негативні психологічні і фізичні наслідки. У програмі роз'яснюється, що народження дітей поза шлюбом звичайно має шкідливі наслідки для самих дітей, їх батьків і суспільства. У той же час молодих людей вчать, як відкидати сексуальні пропозиції, розкриваючи при цьому роль алкоголю і наркотиків у сексуальних домаганнях. Нарешті програма навчання тільки утриманню показує підліткам важливість досягнення самостійності (самодостатності) до початку статевої активності.

Узагальнюючи багаторічний досвід статевого виховання в європейських країнах, можна виділити три головні його стратегії (табл. 1): а) рестриктивну, обмежно-охоронну; б) пермісивну, дозвільно-ліберальну, схильну до вседозволеності; в) лінію золотої середини.

Рестриктивна, заборонна модель суперечить загальному духу сучасного виховання і як усі негативні моделі, засновані переважно на заборонах, малоефективна. Що ж стосується пермісивної моделі, то вона не бере до уваги вікові особливості, покладаючи тягар вибору і відповідальності на людину, яка ще не вміє передбачати довгострокових наслідків своїх вчинків. Крім того, ця модель зовсім не враховує етнокультуральні особливості народів. На наш погляд, перевага моделі золотої середини — не помірність, а те, що вона містить у собі плюралізм, допустимість різних стилів і методів виховання.

Статеве виховання дітей починають їхні батьки, навіть якщо самі про це не знають чи не хочуть цього. При цьому більшість батьків не забиває дітям голови думками про секс. Вони вже і так про нього думають. Сексуальні переживання й інтерес до сексу цілком природні і нормальні для всіх дітей. Молоді люди, які виросли в родинах, де прийнято відверто говорити про сексуальність, як правило, поводяться більш відповідально. Відкрита комунікація принаймні дозволяє молодим людям усвідомити власні сексуальні почуття і вчинки і позбутися пов'язаних з ними негативних переживань.

Батьки і родина в цілому повинні відігравати важливу роль у становленні сексуальності дитини. Так, для того, щоб у родині виросла здорова людина з високою сексуальною культурою, необхідно, щоб батьки:

1) показували своїм дітям-підліткам, що вони їх цінують, поважають, приймають такими, які вони є, і довіряють їм;

2) демонстрували дітям, що сексуальність є частиною нормального людського життя і не заслуговує несхвалення чи осуду;

3) на власному прикладі демонстрували сексуально здорові сімейні стосунки;

4) самі були добре інформованими в питаннях сексу;

5) обговорювали сексуальні теми зі своїми дітьми;

6) намагалися зрозуміти погляд своїх дітей;

7) виявляли активну зацікавленість у житті підлітка;

8) регламентували правила, що стосуються побачень і проведення вільного часу, і стежили, щоб діти їх дотримувались;

9) пропонували дітям свою допомогу, якщо потрібно звернутися до лікаря;

10) допомагали підліткам будувати плани на майбутнє.

У той же час багато вчених дотримуються тієї думки, що дітям корисно навчатися також за позасімейними програмами статевого виховання, що не заміщують, а доповнюють домашні уроки. Це обумовлено наступними причинами:

а) деякі батьки чи діти, зіштовхуючись у сімейному чи громадському житті з темою чи подією, які мають відношення до сексуальності, настільки бентежаться, що просто не можуть обговорювати цю тематику;

б) деякі батьки чекають, коли діти почнуть ставити їм запитання про сексуальність, але діти про це не запитують, чи батьки не зважають на питання, задані у непрямій формі;

в) деякі батьки просто не мають необхідної інформації (за винятком найпростіших – про те, звідки беруться діти), щоб відповісти на питання своїх дітей;

г) людям, які отримали спеціальну педагогічну підготовку, простіше повідомити дітям інформацію ясно, зрозуміло й об'єктивно, ніж батькам, які занадто емоційно ставляться до своїх дітей;

д) у класі (групі) можна створити «безпечну», частково структуровану ситуацію, у якій молодим людям легше висловитися, ніж у сімейній обстановці. Крім того, у них з'являється можливість учитися мовчки, слухаючи, як інші обмінюються думками.

Дискусія про те, школа чи родина повинні займатися статевим вихованням, була дуже тривалою і ще не так давно вирішувалася запрошенням лікаря для бесід із підлітками чи сподіваннями на засоби масової інформації. Але лікар, навіть якщо він і володіє більш-менш інтегрованою освітою, у силу відсутності педагогічного досвіду не може бути основним провідником статевого виховання. Засобам же масової інформації не дістає персоніфікації інформації через референтних осіб, вони можуть породжувати уніфіковані стереотипи і ставати психотравмуючим чинником для тих, хто цим стереотипам не відповідає. Література, адресована підліткам, рясніє прорахунками, пов'язаними з ігноруванням статевовікової психології читача, відсутністю не тільки методологічного, але і методичного обгрунтування.

Отже, при створенні адекватної системи статевого виховання, що охоплює всі етапи й аспекти формування особистості і поєднує соціалізацію, виховання й освіту, необхідно враховувати всю різноманітність його форм, у першу чергу для того, щоб кожну з них зробити більш продуктивною.

Треба зазначити, що проблеми статі та міжстатевих стосунків, сексуального життя, шлюбу і сім'ї є, з одного боку, істотною і значущою частиною буття людини, з іншого — входять до сфери різних наукових і прикладних дисциплін — суспільствознавчих, медико-біологічних, психолого-педагогічних.

Психосексуальний розвиток, сексуальна і матримоніальна поведінка визначаються двома групами взаємопов'язаних чинників: медико-біологічних і соціокультурних. До перших належать чинники навколишнього середовища, у яких існує індивід: кліматичні, екологічні, харчові та ін., а також його анатомо-фізіологічні, ендокринні й інші особливості. До других — усі чинники, що визначають соціалізацію людини, тобто засвоєння ею конкретних соціальних норм і традицій, життєвих цінностей, стилю поведінки та ін. До них належать етнокультуральні атрибути, у тому числі менталітет і статева мораль, інститути соціалізації, вплив засобів масової інформації, літератури і мистецтва, вплив авторитетних дорослих і однолітків. Психосексуальний розвиток і сексуальна поведінка (СП) людини, а також сценарій її особистого життя з різних причин не завжди здійснюються у варіанті, позитивному як для самої людини, так і для його мікросоціального оточення або суспільства в цілому. У зв'язку з цим людство завжди намагалося спрямувати розвиток цих елементів буття людини у «правильний» з погляду пануючих в кожнім конкретнім етносі і суспільстві бік, за допомогою законодавства, релігійних конфесій, нормативних механізмів суспільної моралі й етики, а також через основні інститути соціалізації, головним чином такі, як сім'я та освітньо-виховні установи.

У другій половині ХХ століття в багатьох країнах відбулася так звана сексуальна революція, в результаті якої суспільство зіткнулося із зростанням характерних для сексуальної молодіжної субкультури явищ, а саме:

— ранній початок статевого життя;

— поширеність абортів або випадків народження позашлюбних (часто аномальних) дітей;

— розповсюдження захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ);

— дестабілізація інституту сім'ї;

— злочини на сексуальному грунті.

Ці та інші негативні події обумовлені, головним чином, не стільки акселерацією, недоробками системи охорони здоров'я або екологічними негараздами, скільки тим, що різко погіршився вплив на підростаюче покоління ряду найважливіших інститутів соціалізації, особливо таких, як сім'я, засоби масової інформації, сучасна література й мистецтво. В умовах урбанізації, лібералізації статевої моралі, ослаблення виховної функції сім'ї та освітніх установ, нарешті за фактичної відсутності освітньо-виховних програм з питань статі та сексуальної поведінки, статево-рольова соціалізація дітей і підлітків перетворилася на стихійний і некерований процес. Таким чином виникла об'єктивна необхідність у розробці та запровадженні пропедевтичних освітньо-виховних програм як одного з основних шляхів вирішення комплексу соціальних, медико-біологічних і етично-психологічних проблем.

В ідеологічному плані питання про необхідність такого роду програм з проблем статі та сексуальних стосунків спочатку пов'язане не стільки з полемікою про біологічну або соціальну детермінацію психосексуального розвитку і сексуальної поведінки, скільки з наявністю вибору між репресивним, ліберальним, пасивно-нейтральним і демократичним підходами до статевого виховання. Як показує практика, перші три соціально-педагогічні позиції не призводять до усунення вищезгаданих проблем. Найбільш оптимальним є демократичний підхід, що припускає, з одного боку, визнання самого факту існування проблеми статі і міжстатевих стосунків і права дитини / підлітка на відповідну частину свого буття, з іншого — «вбудовування» на суворо науковій основі в об'єкти педагогічної дії таких життєвих цінностей, знань, навичок, норм і патернів поведінки, що були б обмежувачами для можливих відхилень у процесі статевої соціалізації дитини. При цьому об'єкту педагогічного впливу надається вся необхідна інформація і в той же час — можливість вибору.

На даний час разом зі збереженням традиційних інститутів статевої соціалізації людини в зарубіжній практиці існують три основні педагогічні напрями:

— «Сексуальна освіта» («Sex Education»);

— «Планування сім'ї» («Family Planning»);

— «Підготовка до сімейного життя» («Family Life Education»).

Порівняльний аналіз освітніх програм показує, що зарубіжні підходи мають головним чином прикладний, інструментальний характер і більше акцентовані на медико - біологічних аспектах проблеми, а їх основною дидактичною метою є профілактика раннього початку статевого життя, небажаних вагітностей і абортів, розповсюдження ЗПСШ, у тому числі Сніду, тоді як виховні функції вважаються прерогативою інших інститутів соціалізації. У вітчизняних роботах набагато більше наголошується на морально-етичних і освітньо-просвітницьких аспектах проблеми статі, дошлюбних і сімейних стосунках, а в тріаді знання — цінності — навички формуванню останніх у методиці викладання уваги приділяється явно недостатньо.

Якщо інтегрувати зарубіжні та вітчизняний підходи, то базовою кінцевою метою статевого виховання, сексуальної освіти і підготовки до сімейного життя стають профілактика і корекція високоризикованої сексуальної поведінки, а також збереження та зміцнення сексуального і репродуктивного здоров'я людини, підготовка підростаючого покоління до виконання сімейних (подружніх і батьківських) ролей, що є необхідним компонентом соціального здоров'я суспільства в цілому, а також захист дітей і підлітків від можливих дидакто-, ятрогеній та сексуальних посягань. ВООЗ сексуальне здоров'я розуміється як «комплекс соматичних, пізнавальних, емоційних і соціальних аспектів буття людини», що робить статеве виховання, сексуальну освіту і підготовку до сімейного життя міждисциплінарними за своєю природою і такими, що знаходяться на перетині суспільствознавчих, медико-біологічних і психолого-педагогічних галузей наукового і прикладного знання.

Ми згодні з думкою В.В. Кришталя, який вважає, що статеве виховання є часткою загального виховного процесу особистості, а сексуальна освіта полягає у відповідній віку правильній та повній інформації щодо різноманітного кола питань статевого життя.

Тому сучасна науково обгрунтована програма статевого виховання і сексуальної освіти повинна включати нерозривно пов'язані навчальний (інформаційно-просвітницький плюс інструментальний) і виховний (особистісно-орієнтований) компоненти, що забезпечують формування у молодих людей адекватних етичних норм, ціннісних орієнтацій, знань і навичок, прийнятих на особистісному рівні і реалізовуваних у поведінці. При цьому навчально-виховний процес повинен мати випереджаючий і профілактичний, а не сексуально-стимулюючий характер і орієнтуватися на норму і позитивні аспекти сексуального буття, а не на відхилення як засіб залякування.

У числі основних параметрів, на які спрямована педагогічна дія, можна виділити такі:

— психічна стать, статева ідентичність;

— еталони маскулінності-фемінності;

— ставлення до протилежної статі;

— міжгендерна комунікація і взаємодія, у тому числі уміння вести переговори;

— особистісні характеристики, особливо такі, як відповідальність, толерантність, здатність ухвалювати рішення, уміння контролювати свої бажання й імпульсну поведінку;

— матримоніальні цінності і готовність до виконання сімейних ролей — подружніх і батьківських.

Сексуальна освіта (статева освіта) має за мету формування таких установок, знань і практичних навичок, що максимально забезпечили б високу якість сексуального здоров'я і стали основою нормального психосексуального розвитку і поведінки.

На нашу думку, облігатними елементами будь-якої програми статевого виховання мають бути наступні:

— повна фактична інформація про біологічні аспекти статі та репродукції;

— основні дані про контроль за народжуваністю та планування сім'ї;

— різниця між сексуальною поведінкою тварини і людини (тварини, в яких СП запрограмована та детермінована уродженими інстинктами і фізіологією, не приймають рішень, в той час як СП людини формується в результаті навчання, тому вона має можливість обирати визначені форми СП та мусить нести відповідальність за наслідки своїх дій та рішень. Багато підлітків знають, як тварини реалізують репродуктивні інстинкти та помилково вважають чоловічу та жіночу сексуальність аналогічною);

— біологічні, статево-рольові розбіжності чоловіків та жінок, несхожість їх сексуальних реакцій, особистісних особливостей та суспільних очікувань щодо них;

— фактичні відомості про мастурбацію (для того, щоб розвіяти неправильні уявлення про її роль на різних етапах життєвого циклу);

— сучасна інформація про гомосексуальність, права та особливі соціальні проблеми людей з гомосексуальною орієнтацією;

— ретельне інформування про ЗПСШ, з акцентом на механізмі інфікування та розвитку ВІЛ; напрями профілактики, способи запобігання;

— позитивні та негативні наслідки статевого акту, а також вчинки, що можуть призвести до нього;

— місце сексуальних стосунків у сімейному житті;

— місце сексуальних стосунків у соціальному житті підлітка;

— обговорення життєвих та літературних прикладів з метою осмислення того факту, що почуття однієї людини можуть бути неконгруентними до почуттів іншої.

Треба зазначити, що, на нашу думку, недостатньо, якщо людина, яка здійснює статеве виховання, буде викладати фактичний матеріал та керувати його обговоренням. За цим повинна стояти визначена система цінностей (переконань), що характерна для менталітету країни.

Ми вважаємо, що такими базовими цінностями є:

— відповідальність;

— піклування про інших;

— особистість кожної людини;

— комунікація;

— інформація;

— самоконтроль.

Отже, на вищезазначених засадах нами розроблена система психопрофілактики порушення сексуальної поведінки (ПСП) у молоді. Розробляючи дану систему на основі отриманих результатів та аналізу світового досвіду, ми виокремили основні чинники ризику розвитку ПСП, а саме: неправильне загальне і статеве виховання; явна акцентуація характеру і наявність дисгармонійних рис особи; невміння вирішувати життєві проблеми і переводити дисконфлікт в еуконфлікт; дизонтогенез статевого розвитку; непідготовленість до гармонійних сексуальних стосунків, зокрема неадекватні мотиви вступу до статевих стосунків, відсутність достатніх знань про повноцінне сексуальне функціонування індивіду; дисгармонійні типи сексуальної мотивації та сексуальної культури, неадекватна статево-рольова і сексуально-еротична поведінка; порушення психосексуальної орієнтації.

Отже, до завдання первинної психопрофілактики входило виявлення вказаних чинників та їх нейтралізація. Вторинна психопрофілактика полягала в ранньому виявленні та ліквідації вже існуючих ПСП та попередженні їх несприятливої динаміки (декомпенсації, рецидивів, посилювання і прогресування розвитку невротичних реакцій). Третинна психопрофілактика складалася з реабілітації і реадаптації ПСП і попередження соціальних наслідків його порушення.

Проведення всіх психопрофілактичних заходів грунтується на дотриманні принципів системності, етапності та послідовності, комплексності та диференційованості. Системний характер психопрофілактики ПСП полягає в тому, що вона є безперервним ланцюгом дій з урахуванням стану соціального, психологічного, соціально-психологічного і біологічного компонентів ПСП. Етапність і послідовність психопрофілактичних заходів полягає в певному порядку їх проведення: спочатку статеве виховання, потім сексуальна освіта, підготовка молоді до шлюбу. Комплексність психопрофілактики — це правильне поєднання методів, форм і змісту заходів, що проводилися, комплекс яких мусить включати дію сім'ї, школи, суспільних інститутів. Диференційований характер психопрофілактики полягав у тому, що вона проводилась із урахуванням віку, інтелектуального рівня, статі тощо. На всіх етапах психопрофілактики важливе значення має виховання культури спілкування — від спілкування у студентському колективі до взаємостосунків подружньої пари.

Психопрофілактику ПСП, статеве виховання і сексуальну освіту ми розглядаємо у поєднанні з психогігієною СП, тобто заходами, спрямованими на створення умов формування гармонійної СП. Ці категорії — ланки одного ланцюжка: якщо психогігієна СП є частиною загальної психогігієни, то первинна психопрофілактика має на меті підготовку до шлюбу, інформування молоді про фізіологічні основи статевої функції, запобігання розвиткові сексуальної дисфункції і подружньої дезадаптації в тих випадках, коли не засвоєні основи психогігієни. Відповідно до цього об'єктом психогігієни є СП як така, а об'єктом первинної психопрофілактики — чинники ризику її порушення.

Запропонована нами система психогігієни СП передбачає обов'язкове послідовне виконання шести етапів: перший етап — попередження порушень соматосексуального розвитку дитини, другий — попередження порушень психосексуального розвитку дитини, підлітка, хлопця (дівчинки); третій етап — попередження формування дисгармонійних радикалів особистості, що перешкоджають адекватній сексуальній комунікації, четвертий — виховання культури спілкування і попередження міжособистісних конфліктів; п'ятий етап — ознайомлення молоді з основами психосексуальної гігієни та основами партнерських стосунків, шостий — ліквідація патогенних чинників, що сприяють виникненню ПСП, сьомий — попередження соціальних наслідків ПСП. Психопрофілактичні заходи мають застосовуватися в усіх періодах становлення сексуальності індивіда: парапубертатному (виникнення статевої самосвідомості, 1–7 років), препубертатному (створення стереотипу статеворольової поведінки, 7–13 років) та пубертатному (формування психосексуальної орієнтації, 12–18 років).

З урахуванням викладеного нами розроблено програму статевого виховання та сексуальної освіти для молоді в Україні, що складається з трьох частин (анатомо-фізіологічна і гігієнічна, соціально-психологічна (з п'яти блоків), юридична). Також розроблено, апробовано та впроваджено психологічний тренінг, спрямований на формування відповідальної та безпечної сексуальної поведінки та психопрофілактику ПСП. Для підготовки спеціалістів зі здійснення роботи з ранньої профілактики ПСП розроблені та затверджені МОЗ і МОН України навчальний план і програма курсів інформації і стажування «Основи сексології і сексопатології (для практичних психологів, соціальних працівників, вчителів середніх шкіл, викладачів вузів)».

Зрозуміло, що статеве виховання є невід'ємною частиною загального виховання особи, яке повинне грунтуватися на принципах моральності і моралі. Воно полягає у формуванні в дитини правильного усвідомлення своєї статевої належності, адекватної статево-рольової поведінки, гетеросексуальної психосексуальної орієнтації та правильних установок щодо протилежної статі. З цією метою у різні вікові періоди розвитку дитини їй необхідно розказувати про статеві відмінності, спрямовувати й організовувати ігри з урахуванням гендерних особливостей.

Як показує світовий досвід, займатися такою діяльністю можуть вихователі дитячих дошкільних установ, вчителі, психологи, медичні та соціальні працівники, але для того, щоб ця робота була достатньо ефективною, їх потрібно навчити принципам і способам статевого виховання. Таке навчання мають проводити кваліфіковані лікарі — психотерапевти, сексопатологи, акушери-гінекологи, а також психологи і соціологи.

Але незалежно від того, представник якої професії веде курс, необхідною умовою високої ефективності реалізації програми є цілісний, комплексний, міждисциплінарний і міжвідомчий підхід, здійснюваний на єдиній концептуальній основі. Як показує практика, спроби перекласти статеве виховання тільки на сім'ю виявляються невдалими через низьку сексуальну культуру і педагогічну непідготовленість самих батьків.

З іншого боку, робота освітньо-виховних установ без контакту з сім'ями виявиться малоефективною, оскільки саме в родині закладаються і формуються основні етичні та психологічні характеристики дитини.

Також треба враховувати той факт, що у традиціях українських сімей не прийнято говорити з підлітками на теми сексу, обговорювати з дітьми питання планування сім'ї, запобігання незапланованій вагітності, наслідків ранніх сексуальних відносин, профілактики ЗПШС.

Отже, очевидна необхідність взаємодії сім'ї й освітньо-виховних установ як інститутів, що мають наймогутніший вплив на статево-рольову соціалізацію дитини.

На макросоціальному рівні потрібне вироблення єдиної концептуальної основи й узгодження стратегії і тактики роботи з підростаючим поколінням всіх інститутів соціалізації, а також міністерств і відомств, у сфері діяльності яких знаходиться соціальна робота з дітьми та молоддю.

При проведенні виховної та освітньої роботи треба використовувати комплексний міждисциплінарний підхід, що передбачає залучення до роботи з молодими особами та їх мікросоціальним оточенням фахівців різного профілю (соціальних працівників та педагогів, юристів, медичних працівників тощо), які роблять свій професійний внесок у вирішення єдиних освітньо-виховних профілактичних та корекційних завдань.