Международный эндокринологический журнал 2(2) 2005

Згідно з постановою Кабінету Міністрів УРСР №1244 від 12.12.64 р. (наказ МОЗ №40 від 18.01.1965 р.) був створений Київський науково-дослідний інститут ендокринології та обміну речовин (з 1992 р. — Український НДІ ендокринології та обміну речовин). У 1993 р. інституту було присвоєно ім''я його засновника — академіка НАН України В.П. Комісаренка, і він був переданий у підпорядкування Академії медичних наук України з назвою Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка.

Завдяки невичерпній енергії, наполегливості та неабиякому науковому й організаторському хисту його першого директора — Василя Павловича Комісаренка — дуже швидко були побудовані новий сучасний експериментальний корпус інституту й клініка на 150 місць з поліклінічним відділенням. Першими були організовані 10 експериментальних лабораторій та клінічний відділ, що включав відділення захворювань щитоподібної залози, діабетологічне, хірургічне й лабораторію функціональної діагностики. Початковий науковий колектив інституту складався з 57 осіб, в тому числі 7 докторів і 28 кандидатів наук.

Поступово цей колектив розростався. Створювалися нові наукові лабораторії та клінічні відділення, переформовувалися існуючі. Новий інститут став одним із провідних ендокринологічних центрів в Україні та колишньому СРСР. Зараз у експериментальній частині є 15 наукових підрозділів, у клінічній — 9.

Головні напрями наукових інтересів академіка В.П. Комісаренка — вивчення механізму дії гормонів, гормони і головний мозок, зв''язок ендокринної та імунної систем — почали активно реалізовуватися в новому інституті. Провідне місце зайняли дослідження ролі гормонів кори надниркових залоз у нормі і патології, проблеми регуляції функції надниркових залоз та фізіологічних ефектів кортикостероїдів.

Особливо плодотворною була очолювана В.П. Комісаренком комплексна робота з пошуку речовин, здатних цілеспрямовано гальмувати гормоноутворення в ендокринних залозах, насамперед у корі надниркових залоз.

Найактивніший інгібітор біосинтезу кортикостероїдів о,р''-дихлордифенілдихлоретан (о,р''-DDD, фармацевтична назва «Хлодитан») був відібраний із біля 450 синтезованих аналогів. Експериментальні дослідження розкрили механізм його адренокортиколітичної дії: основною внутрішньоклітинною мішенню дії Хлодитану є мітохондріальні мембрани та інші мембранні структури адренокортикоцитів. Виявлені зміни активності ряду стероїдогенних ферментів і порушення фундаментальних біохімічних реакцій під впливом Хлодитану. Морфофункціональні дослідження стану системи гіпоталамус — гіпофіз — надниркові залози засвідчили виражену цитотоксичну дію Хлодитану на клітини кори надниркових залоз. Хлодитан знайшов широке застосування для лікування хвороби Іценка — Кушинга, раку кори надниркових залоз, а також для створення моделі гіпокортицизму в експерименті. За створення цього препарату група співробітників у 1976 році була відзначена Державною премією УРСР.

Поряд з цим вивчалися ультраструктурні зміни в системі гіпоталамус — гіпофіз — надниркові залози за різних експериментальних умов: при адреналектомії, у динаміці розвитку стресової реакції, за умов скерованих зрушень водно-електролітного балансу. Було показано, що при безперервній дії сильного подразника розвиток стадії виснаження стрес-реакції може не супроводжуватися морфофункціональними ознаками виснаження кори наднирників, що вказує на високий ступінь стійкості цих ендокринних залоз до екстремальних впливів. Були отримані також докази розвитку в адренокортикальній тканині характерних для стресу змін при відсутності гіпофіза, що підтверджувало існування додаткових, мало вивчених у той час шляхів регуляції функції ендокринних залоз.

Велика увага приділялася вивченню центральної антидіуретичної нейросекреторної системи осморегуляції при експериментальних ендокринних порушеннях, опрацьована теоретична модель нейросекреторного процесу.

Дослідження фундаментальних питань обміну кортикостероїдів дозволило встановити значення метаболічних реакцій у підтримці адекватного рівня гормонів у крові й на клітинному рівні. Показано, що деякі метаболіти гормонів можуть відігравати роль у регуляції метаболізму, відмінну від вихідних сполук. Надзвичайно цікаві дослідження адаптивних і патогенетичних порушень обміну кортикостероїдів при ендокринній патології.

Електронно-мікроскопічні дослідження гормональноактивних пухлин кори надниркових залоз встановили їх структурну гетерогенність, що свідчить про здатність кортикостером до полігормональної секреції незалежно від типу новотвору. Прогресія пухлин у ряді кортикостерома — кортикоандростерома — андростерома, з накопиченням низькодеференційованих клітин у кортикоандростеромах і особливо в андростеромах, можливо, зумовлює їх виражену анаплазію та малігнізацію, а наявність в усіх типах пухлин утворень нервової та нейроендокринної природи певною мірою може свідчити про участь паракринних факторів у онкогенезі надниркових залоз.

Вивчення механізму дії гормонів чітко проглядалося й у інших напрямах роботи. Внаслідок проведених досліджень на субклітинно-молекулярному рівні встановлено: інсулін стимулює перетворення глюкози в рибозний компонент нуклеотидів, інтенсифікує біосинтез не тільки ядерних, але й мітохондріальних, рибосомальних і транспортних РНК, активує синтез цитоплазматичних білків на стадії рекогніції. Виявлено, що інсулін відіграє важливу роль у регуляції функціонального стану мітохондріального геному.

Виявлено значення катехоламінів у розвитку окремих форм серцево-судинної патології в експерименті (атеросклероз, катехоламіновий міокардит) і можливість використання речовин, що містять сірку, у їх експериментальній терапії. Внаслідок цих досліджень до клінічної практики впроваджено тіосульфат для лікування хворих на цукровий діабет з нейросудинними ускладненнями.

Виявлені деякі нейрохімічні механізми дії гормонів на окремі структури мозку, обгрунтовано доцільність застосування низки фармакологічних препаратів, що скеровано впливають на функції ендокринних залоз через центральні ланки їх регуляції. Уперше встановлені й ретельно вивчені біохімічні механізми участі в нейрогормональних реакціях гамма-аміномасляної кислоти, нейропептидів опіоїдної дії та ренін-ангіотензинової системи.

В Інституті комплексно досліджуються механізми дії гормонів на коронарні та периферичні судини, кровопостачання, метаболізм і функцію in vivo за умов норми та патології. У результаті проведених досліджень встановлені фундаментальні механізми взаємодії інсуліну і контрінсулінових гормонів, вплив катехоламінів, вазопресину, глюкагону, кортикостероїдів, тиреоїдних гормонів на кровообіг, метаболізм і функцію міокарда при експериментальному цукровому діабеті. Вивчена роль впливу гормонів на рівень регуляції тонусу судин і функції серця та опрацьована концепція взаємодії гормонів і нейромедіаторів у регуляції кровообігу.

Поряд з вивченням механізму дії гормонів, в Інституті проводилися дослідження, спрямовані на розкриття взаємозв''язків між різними ендокринними залозами в нормі і за патології. Зокрема, вивчався зв''язок між соматотропною функцією аденогіпофіза та щитоподібною залозою. Встановлено, що соматотропна функція аденогіпофіза знижується як при гіпо-, так і при гіпертиреозі, але механізми цього зниження різні.

Інтенсивно розвивалися в Інституті дослідження гормональних механізмів регуляції імуногенезу. Порівняльне дослідження всіх офіцинальних препаратів тимуса встановило, що вони мають різний спектр біологічної активності, прояви якої можуть відрізнятись в нормі й при ендокринній патології. Розроблена концепція їхнього комплексного використання. Встановлені особливості розвитку імунодефіциту при інсулінозалежному цукровому діабеті та порушеннях функції щитоподібної залози.

У хворих на інсулінзалежний цукровий діабет виявлені характерні зміни субмікроскопічної організації нейтрофілів периферичної крові та порушення окремих ланок клітинного та природного імунітету — зміни складу субпопуляції Т-клітин у крові, а також їх ультраструктури. Показаний вплив інсулінотерапії на ці показники.

Швидкими темпами розвивається в Інституті новий напрям нейроендокринології — функціональна нейротератологія. Співробітниками Інституту експериментально обгрунтовано вчення про гормон-нейротрансмітерний імпринтинг розвитку мозку в онтогенезі. Вперше описано явище коніндукції, тобто кооперативну взаємодію катехоламінів і стероїдних гормонів у нормальній та патологічній диференціації нейроендокринної системи. Теоретично обгрунтована й розроблена система експериментальної оцінки віддалених патологічних ефектів перинатальної дії біологічно активних речовин і ліків. Здобуті значні успіхи в розкритті механізмів патогенного впливу пренатального стресу на системи репродукції та адаптації. Доведено значну роль рецепторів андрогенів у патогенезі гірсутизму, гіпогонадизму, у фідбек-регуляції секреції статевих гормонів. Створений в Інституті нестероїдний антиандроген «Ніфтолід» був відібраний із понад 200 синтезованих речовин. Ніфтолід впроваджений до медичної практики для діагностики функціонального стану гіпоталамо-гіпофізарно-тестикулярної системи й лікування гірсутизму та раку передміхурової залози.

Удосконалена техніка виробництва та методи біологічного тестування створеного В.П. Комісаренком препарату «Спленін». Вивчено вплив гуморальних чинників селезінки на функціональну активність печінки, деякі залози внутрішньої секреції, імунологічні показники.

В Інституті вперше в СРСР виконана робота, що обгрунтувала можливість трансплантації культивованих клітин ендокринних залоз. Відпрацьовані методики виділення та культивування клітин майже всіх ендокринних залоз, вивчені біологічні властивості цих культур. Показано, що вони здатні продукувати специфічні гормони й адекватно реагують на тропні гормони гіпофіза. Відібрані імунологічні тести для оптимального підбору реципієнтів при трансплантації ендокринних тканин новонароджених поросят, відпрацьовані методи подовження строку функціонування трансплантату. У клінічних відділеннях успішно розвивається новий напрям лікування недостатності ендокринних залоз за допомогою трансплантації культур цих залоз. Накопичений значний досвід лікування такої категорії хворих пересадками культур клітин острівців підшлункової залози, кори надниркових залоз, паращитоподібних і щитоподібної залоз, сім''яників. Однак метод трансплантації культур ендокринних залоз ще потребує подальшого удосконалення та наукового обгрунтування.

Наукові дослідження в клінічному підрозділі стосувалися переважно вивчення патогенезу, діагностики та лікування ендокринних захворювань. Вагомий внесок співробітники зробили у вивчення патогенезу, клініки та лікування діабетичних ангіопатій. З''ясовано роль обмінних, гормональних, імунологічних і гемореологічних порушень у розвитку цих тяжких ускладнень. Опрацьована й пройшла випробування часом оригінальна класифікація ангіопатій з виділенням локалізації та стадійності розвитку процесу. Вивчено інсулінорецепторні зв''язки при різних типах цукрового діабету.

Встановлено значення системи нікотинамідних коферментів у регуляції сорбітолового шляху обміну глюкози. Показано, що зниження вмісту НАД і НАДФ, а також зміна редокс-стану НАД в бік підвищення відновних властивостей сприяє активації утворення сорбітолу в альдозоредуктазній реакції та, як наслідок, акумуляції сорбітолу в нервовій тканині при цукровому діабеті.

Апробовані й рекомендовані для клінічного застосування сірковмісні сполуки при лікуванні діабетичних нейропатій, трансплантація культури острівців підшлункової залози для терапії лабільних форм цукрового діабету. Співробітники Інституту спільно з хіміками створили новий вітчизняний ангіопротектор Ізодибут, що є високоефективним засобом лікування діабетичних ангіопатій, нейропатій, катаракти.

Спільно з фахівцями з НАН України створено й налагоджено серійний випуск експрес-аналізатора глюкози Глюкофот з індикаторними смужками Глюкозан.

Описана клінічна картина, вивчені основи патогенезу та запропоновані методи діагностики та диференціальної діагностики, методи лікування таких ускладнень тиреотоксикозу, як посттиреотоксична гіпертонія, тиреотоксична та посттиреотоксична енцефалоофтальмопатія.

Вивчено функцію надниркових залоз при цукровому діабеті, дифузному токсичному зобі, різних формах ожиріння, нанізмі; деякі особливості гормонально-обмінних відношень, автоімунного статусу — при цукровому діабеті та дифузному токсичному зобі.

Розроблені концепції патогенезу хвороби Іценка — Кушинга, запропоновані комплексні схеми діагностики та лікування гіперпластичних і пухлинних форм гіперкортицизму.

Всесторонньо вивчалася в клініці патологія росту й розвитку дітей та підлітків. Виявлено патогенез шести форм карликовості, вперше створені та впроваджені до практики методи їх машинної й табличної діагностики. Запропоновані диференційовані схеми лікування патології росту і розвитку в дітей, опрацьовані питання медико-генетичного консультування в ендокринології.

У 1986 році другим директором Інституту став доктор медичних наук (нині — чл.-кор. НАН і АМН України), фахівець у галузі патофізіології ендокринної системи Микола Дмитрович Тронько, який плідно працює над фундаментальними й прикладними проблемами в царині фізіології, біохімії та патофізіології ендокринної системи. На його долю випала честь бути керманичем української ендокринології не тільки в часи перебудови, але й ліквідації тяжких наслідків Чорнобильської катастрофи. Незаперечний талант керівника й організатора науки, дипломатичність і людяність дали можливість М.Д. Троньку зберегти колектив науковців і в складних умовах становлення нашої держави не тільки утримати, а й примножити авторитет Інституту в Україні та світі.

Інститут продовжував виконувати низку пріоритетних наукових розробок, що мають важливе значення у сфері теоретичної та практичної медицини. Розширювалися започатковані В.П. Комісаренком напрями наукових досліджень, до них долучалися нові:

— вивчення механізму дії гормонів та гормональної регуляції метаболізму;

— вивчення етіології, патогенезу, клініки цукрового діабету, захворювань;

— щитоподібної залози та надниркових залоз, розробка нових напрямків лікування цих захворювань та їх профілактики;

— вивчення взаємодії імунної та ендокринної систем у регуляції імунологічного гомеостазу, вивчення його ролі в розвитку цукрового діабету, захворювань щитоподібної залози;

— визначення впливу радіоактивного випромінювання на залози внутрішньої секреції в клініці та експерименті;

— пошук нових лікарських засобів для лікування основних ендокринних захворювань.

Протягом останніх двох десятиліть у Інституті детально вивчались молекулярні механізми регуляції стероїдогенезу іонами калію, іншими агоністами та модуляторами функції надниркових залоз. За даними досліджень сформульована нова концепція регуляції стероїдогенезу в корі надниркових залоз, згідно з якою центральне місце в контролі біосинтезу життєво важливого гормону залоз — альдостерону — посідають іони калію. Калій не тільки є безпосереднім регулятором мінералокортикоїдної функції, але й виступає як пермісивний чинник, необхідний для реалізації ефектів інших основних агоністів кортикотропіну та ангіотензину II. Вивчені основні месенджерні системи та механізми, що передають та посилюють регуляторний сигнал іонів калію в адренокортикоцитах. Запропонована концепція щодо участі цАМФ-залежної, Са₂/кальмодулін-залежної та Са²⁺/фосфоліпід-залежної месенджерних систем в опосередкуванні регуляторних ефектів усіх основних агоністів — іонів калію, кортикотропіну та ангіотензину II. Висловлена гіпотеза, за якою рівень К в крові регулюється самим іоном.

Створено концепцію участі пролактину в регуляції функції кори надниркових залоз. В адренокортикальній тканині пролактин суттєво впливає на фундаментальні метаболічні процеси, що відіграють важливу роль у забезпеченні як функції кори надниркових залоз, так і проліферації тканини: метаболізм ДНК, депонування холестерину, фосфоліпідний склад мембран адренокортикоцитів. Показано, що рецептори пролактину в адренокортикальних клітинах є об''єктом гормональної регуляції — позитивними регуляторами їх кількості є власне пролактин, а також естрогени. У той же час пролактин модулює стероїдогенний ефект АКТГ на клітинному рівні. Загалом проведені дослідження дали змогу обгрунтувати нову парадигму, що відводить значну роль пролактину у формуванні пристосовних та захисних реакцій, що здійснюються безпосередньо корою надниркових залоз.

Останнім часом особлива увага приділяється проблемі внутрішньоклітинного перенесення сигналів агоністів. В адренокортикоцитах реалізуються ті ж механізми месенджирування, що й у інших клітинах, але запуск і перенос сигналів та їх взаємодія мають свої особливості. Ці дослідження на субклітинному та молекулярному рівнях дозволять зрозуміти надзвичайно важливі ланки патогенезу основних ендокринних захворювань, оцінити роль гормональної складової у виникненні та розвитку захворювань неендокринної природи (пухлини, серцево-судинна патологія, імунна патологія), створять теоретичні передумови для розробки раціональних методів профілактики та лікування ендокринних хвороб.

Проведені широкомасштабні фундаментальні дослідження зі з''ясування ролі різних нейромедіаторів головного мозку (регуляторні нейропептиди — енкефаліни, ангіотензин, калікреїн, гамма-аміномасляна кислота, норадреналін, дофамін, серотонін, гістамін, аденозин) у патогенезі нейроендокринних розладів за умов патології надниркових, щитоподібної та підшлункової залоз. Показано, що вміст, обмін, транспорт та рецептування медіаторів у гіпоталамусі, структурах лімбічної системи, гіпофізі, надниркових залозах та крові суттєво змінюється в разі дії стресорних чинників, у т.ч. на тлі патології, введення гормонів, видалення залоз, а також при дії фармакологічних препаратів, що впливають, зокрема, на функцію кори надниркових залоз. На основі результатів досліджень зроблено висновок, що порушення центральних та периферичних нейромедіаторних механізмів є основою для розвитку ендокринної патології та, як наслідок, виникнення резистентності нейроендокринних структур або аномальної їх відповіді на фізіологічний стрес. Це може бути однією з важливих причин порушення процесів стресової адаптації мозку за умов патології (зокрема, злоякісної трансформації клітин щитоподібної залози) або тривалої дестабілізації функції гіпоталамо, гіпофізарно, адренокортикальної системи (за умов хронічної дії малих доз радіаційного опромінення). Дослідження цілої низки фармакологічних препаратів, що впливають на стан нейромедіаторних систем мозку, дозволило запропонувати застосування деяких із них з метою діагностики нейромедіаторних розладів та корекції останніх у хворих на хворобу Іценка — Кушинга.

На підставі експериментальних досліджень синдрому пренатального стресу запропоновано й обгрунтовано теорію гормон-нейромедіаторного імпринтингу розвитку мозку. З''ясовано нейрогормональні процеси, які складають підгрунтя патогенезу деяких порушень, що зумовлені дією патогенних чинників стресу під час вагітності на нейроендокринну систему плоду. Так, доведено роль опіоїдів у здійсненні фемінізуючого впливу пренатального стресу на системи біогенних моноамінів і метаболічні перетворення стероїдних гормонів в окремих ділянках мозку плодів, що в подальшому зумовлює формування гомосексуальної поведінки в самців та розлади репродуктивної функції в самок. Також з''ясовано роль кортикостероїдів та андрогенів у патогенезі зазначених порушень. Завдяки цьому вдалося довести принципову можливість фармакологічної профілактики зазначених розладів, зокрема за допомогою блокаторів опіоїдних рецепторів та препаратів андрогенних стероїдів.

Іншим важливим аспектом цих досліджень стало відкриття залежних від статі розладів нейроендокринних механізмів адаптації. Встановлено роль катехоламінергічних і ГАМК-ергічних механізмів у порушеннях діяльності системи гіпоталамус — гіпофіз — кора надниркових залоз, наприклад її реакції на стрес у зрілому віці. Обгрунтовано новий напрямок у медицині: превентивна нейроендокринологія. Результати цих досліджень відзначено премією з теоретичної медицини АМН України (О.Г. Резніков, Н.Д. Носенко, 1997).

Багаторічні дослідження ролі рецепторів чоловічих статевих гормонів (андрогенів) у патогенезі розладів репродуктивної функції та інших андроген-залежних захворювань, а також створення антиандрогенів — блокаторів андрогенних рецепторів, дали можливість співробітникам Інституту в співпраці з фахівцями Інституту урології АМН України на чолі з академіком О.Ф. Возіановим розробити принципово новий метод гормонального лікування раку передміхурової залози, що отримав назву «низькодозова естроген-антиандрогенна терапія». Завдяки цьому вдалося зробити доступною тисячам хворих на рак простати сучасну комбіновану гормональну терапію. Однією з переваг методу є суттєве зменшення побічних токсичних реакцій, що раніше викликались естрогенними препаратами.

У співпраці з ВАТ «Фармак», за підтримки його генерального директора Ф.І. Жебровської, створено вітчизняний антиандрогенний препарат Флутафарм, що зараз випускається підприємством і успішно використовується для лікування простатичної аденокарциноми. Він не поступається за ефективністю зарубіжним препаратам і в той же час є значно дешевшим.

Вперше у світовій медицині експериментально обгрунтовано й запропоновано метод антиандрогенної терапії розладів оваріально-менструальної функції й безпліддя у жінок, що зумовлене функціональною гіперандрогенією. У даний час за дозволом Державного фармакологічного центру МОЗ України проводиться клінічне випробування Флутафарму у хворих на синдром полікістозних яєчників.

Виділено та вивчено рецепторні структури Т-лімфоцитів і лімфоцитотропних факторів тимуса, їх імунологічну та біологічну дію. Розроблено та впроваджено до медичної практики лікарський препарат «Вілозен». Механізм дії вілозену полягає у вибірковій стимуляції лімфоцитів, що регулюють продукцію тільки тих імуноглобулінів, що відіграють провідну роль у розвитку алергії негайного типу. Цей препарат запропоновано для запобігання алергічним захворюванням (поліноз, бронхіальна астма, нейродерміт).

У зв''язку з тим, що у світі спостерігається прогресивне зростання частоти захворюваності на цукровий діабет, одним із головних завдань сучасної діабетології є розробка методів, що дають можливість якомога раніше виявити доклінічну форму діабету, коли деструкція інсулінпродукуючих клітин не зайшла ще надто далеко і ще можливе блокування цього процесу.

Надзвичайно важливою проблемою є визначення стану імунної системи в доклінічний період розвитку ювенільного цукрового діабету 1-го типу (ЦД-1). До останнього часу не було можливим прижиттєво виявляти деструктивний процес в острівцях Лангерганса. Революційним етапом у виявленні доклінічної стадії ЦД-1 стало відкриття автоантитіл до острівців Лангерганса (GАDА, ІА-2А та ІАА), що дало можливість діагностувати захворювання в ще «практично здорових» нормоглікемічних осіб, інколи за кілька років до появи клінічних ознак хвороби. В Інституті вперше в Україні були налагоджені методи виявлення діабетасоційованих антитіл. У результаті поєднання новітніх імунологічних та субмікроскопічних методів дослідження було встановлено, що в здорових дітей, чиї родичі першої лінії хворі на ЦД-1 та позитивні щодо діабетасоційованих антитіл, значно знижений вміст у крові СD³⁺-, СD⁴⁺- та СD⁵⁶⁺-клітин, так само, як і у дітей з вперше виявленим ЦД-1. При електронно-мікроскопічних дослідженнях спостерігались значні зміни ультраструктури СD⁴⁺- (лімфоцити з тільцями Гола) та СD⁵⁶⁺-клітин (великі грануловмісткі лімфоцити), що вказує на зміни їх функціонального стану. При визначенні рівня циркулюючих цитокінів (ІЛ-1, ІЛ-4, ІЛ-6, ІЛ-10, ФНПα та ІФНγ) і хемокінів (ІЛ-8 та ІЛ-16) був встановлений високий рівень IЛ-1β та ІЛ-16 і низький — ІЛ-4, що підтверджує гіпотезу про роль цих цитокінів у руйнуванні (ІЛ-1) чи захисті (ІЛ-4) β-клітин. Одержані результати свідчать про доцільність визначення імунологічного статусу дітей групи ризику як одного з додаткових критеріїв оцінки вірогідності захворювання на інсулінозалежний цукровий діабет.

Дослідження стану природного та набутого імунітету у хворих на цукровий діабет встановило, що зміни низки показників Т-клітинного імунітету (вміст СD³⁺-, СD⁴⁺- і СD⁸⁺-клітин), природних клітин-кілерів і субмікроскопічної організації цих клітин, що виявлялись у дітей з вперше діагностованим ЦД-1, зберігаються протягом тривалого часу, незважаючи на нормалізацію метаболізму внаслідок інсулінотерапії. Отримані дані наводять на думку, що ці зміни залежать не лише від гіпоінсулінізму та порушень вуглеводного обміну. Можливо, такі зміни імунітету передують та сприяють розвитку ЦД-1 внаслідок реструктуризації генів, що регулюють імунітет і незалежні від діабетасоційованих генів.

Велика соціальна значущість цукрового діабету полягає в тому, що він призводить до ранньої інвалідизації й летальності, обумовленої наявністю пізніх судинних ускладнень діабету: мікроангіопатій (діабетична ретинопатія, нефропатія), макроангіопатій (інфаркт міокарда, інсульт, гангрена нижніх кінцівок), нейропатій.

Як відомо, діабетична ретинопатія є одним з найтяжчих проявів діабетичної мікроангіопатії. Щорічне збільшення хворих на цукровий діабет передбачає й збільшення числа хворих з діабетичною ретинопатією, а безсимптомність перебігу початкових форм цього ускладнення, що неможливо виявити із-за відсутності в Україні препаратів, зокрема розчинного флуоресцеїну (динатрію флуоресцеїнату), створює умови для збільшення інвалідності за зором внаслідок розвинутих форм ретинопатії.

В Інституті розроблено доступний спосіб одержання вітчизняного препарату на основі флуоресцеїну, що запатентовано й що є економічно вигіднішим, ніж закордонні аналоги. Розроблена нормативно-технічна документація, що передана на ВАТ «Фармак» для випуску ампульного по 5 мл 10% розчину динатрію флуоресцеїнату в IV кварталі цього року.

Показано, що ультраструктурні зміни в міокарді тварин з експериментальним діабетом торкаються структурних компонентів, зв''язаних з його скорочувальною, метаболічною активністю, і можуть оцінюватися як ознаки прогресуючої діабетичної кардіоміопатії. У скелетних м''язах субмікроскопічні зрушення, характерні для діабетичної мікроангіопатії, розвиваються в експерименті лише за тривалого перебігу діабету, зачіпаючи як кровоносні судини (капіляри, артеріоли, венули), так і міоцитарні клітини. В ендокринних структурах нирки зміни при діабеті пов''язані з гіпертрофією юкстагломерулярного апарата на тлі ознак склерозування в гломерулярному відділі нефрона. Важливо відмітити, шо описані зміни піддаються медикаментозній корекції, наприклад за допомогою створеного в Інституті інгібітора альдозоредуктази Ізодибуту. Застосування Ізодибуту нормалізує розміри базальних мембран судин, поліпшує транспортну активність ендотелію, гальмує розвиток змін, що відображають порушення метаболічної активності цих органів.

Вивчено фізико-хімічні властивості та біологічну роль специфічних білків плазми крові, що впливають на процеси взаємодії інсуліну і тестостерону з відповідними рецепторами. Зокрема, у крові людей, хворих на цукровий діабет, досліджені білки, що зв''язують рецептори інсуліну (контррецепторні фактори), сам інсулін (контрінсулінові фактори), антиінсулінові антитіла, тестостерон-естрадіол-зв''язуючий глобулін. Такі дані вказують на наявність складних взаємозв''язків між механізмами, що регулюють біодоступність інсуліну й андрогенів, а також залежні від них ланки метаболізму. Розроблений та підготовлений до промислового випуску вітчизняний набір для імуноферментного визначення вмісту антитіл до інсуліну в сироватці крові людей.

Співробітниками клініки вивчаються особливості формування серцево-судинної патології у хворих на цукровий діабет 1-го та 2-го типів.

За допомогою сучасних методів діагностики показано, що у більш ніж третини хворих на цукровий діабет 1-го типу зі збереженою функцію лівого шлуночка має місце субклінічна діастолічна дисфункція, яка є маркером розвитку діабетичної кардіальної нейропатії, що в свою чергу може бути основою формування серцевої недостатності.

Встановлена наявність мікроангіопатій яєчок у чоловіків, хворих на цукровий діабет та статеві розлади, що призводить до розвитку функціональних та структурних змін в яєчках.

Виявлено, що атеросклеротичні зміни вінцевих артерій у хворих на цукровий діабет представлені множинним ураженням судин з одночасним стенозуванням в декількох коронарних артеріях, з розташуванням стенозів у проксимальній та дистальній частині однієї судини. При цьому для хворих на діабет характерна відсутність та низька вираженість колатерального коронарного кровообігу.

Вивчення стану автономної нервової системи у хворих на цукровий діабет дозволило встановити еволюцію розвитку діабетичної кардіоваскулярної автономної нейропатії, шлунково-кишкової автономної нейропатії, діабетичної цистопатії та діабетичної сенсорно-моторної нейропатії, починаючи з доклінічної стадії, і на цій підставі розробити методи ранньої їх діагностики. Грунтуючись на вивченні патогенезу ураження нервової системи при цукровому діабеті, запропоновані, апробовані й доведені клінічна ефективність і патогенетичний механізм дії препаратів унітіол і тіосульфат натрію в лікуванні кардіоваскулярної автономної нейропатії, шлунково-кишкової автономної нейропатії, цистопатії та сенсорної полінейропатії у хворих на цукровий діабет.

Дослідженнями епідеміології ендокринних захворювань виявлена висока частота поширення таких серйозних ускладнень цукрового діабету, як нефропатія, ретинопатія, катаракта, гангрена нижніх кінцівок та ін. Вперше встановлено факт, що ризик виникнення ампутацій нижніх кінцівок у хворих на цукровий діабет більше ніж у 50 разів перевищує відповідний показник серед інших верств населення. Важливо й те, що серед усіх ампутацій у населення 40% з них припадає на хворих діабетом. Усі ці дані послужили обгрунтуванням необхідності прийняття комплексної програми «Цукровий діабет», що була розроблена за участю співробітників Інституту та затверджена Указом Президента №545 від 21 травня 1999.

Вперше в Україні створена база даних Державного реєстру хворих на цукровий діабет, що включає 126 тис. пацієнтів, які отримують інсулін.

Також створений Український реєстр дитячого цукрового діабету, у якому враховані особливості розвитку та перебігу захворювання, показники фізичного і статевого розвитку дітей, яки страждають від інсулінзалежного цукрового діабету, виявлені можливі причини розвитку діабетичних ускладнень. Створення реєстру цукрового діабету дає можливість здійснювати динамічний контроль за кожним випадком захворювання й уже нині дозволяє вирішувати як важливі наукові завдання, так і практичні сьогоденні.

Після аварії на Чорнобильській АЕС провідне місце в науковій роботі Інституту посідає діагностика захворювань щитоподібної залози та їх лікування.

Розроблені сучасні методи ультразвукової діагностики патологічних змін у щитоподібній залозі та пункційної біопсії її новоутворень з наступним цитологічним, цитохімічним та імуноцитохімічним аналізом. Вперше запропоновані нові маркери для диференціальної діагностики новоутворень щитоподібної залози: 17‑цитокератин, мікроядра, десмосомальні протеїни, аномальний морфогенез.

На основі аналізу комплексних ультразвукових характеристик різних типів новоутворень щитоподібної залози вперше виділено 10 ультразвукових симптомокомплексів вузлів, що відповідають певним типам доброякісних та злоякісних пухлин, визначено точний склад їх візуальних елементів.

З 1990 року відмічається зростання числа захворювань на рак щитоподібної залози в дітей і підлітків України, і з цього часу хірургічна клініка Інституту стає центром хірургічного лікування цієї категорії хворих з усіх областей України. В Інституті акумулюються дані про захворюваність раком щитоподібної залози в дітей, підлітків і молодих дорослих людей після аварії на ЧАЕС як в Україні в цілому, так і в найбільше забруднених радіоактивним йодом її регіонах. Визначені морфологічні критерії (світломікроскопічні, електронно-мікроскопічні, імуногістохімічні), що розкривають характер біологічної поведенки злоякісних пухлин щитоподібної залози в осіб, які під час Чорнобильської катастрофи були в дитячому та підлітковому віці.

Досліджені морфологічні характеристики раку щитоподібної залози в дітей та підлітків України після аварії на ЧАЕС, створено банк клініко-морфологічних даних. Отримані нові дані, які свідчать, що відмічена раніше тенденція до розвитку папілярних карцином переважно солідно-фолікулярної будови зберігається не тільки в дітей і підлітків, але й у молодих дорослих, прооперованих у 1993-1998 роках, проте останнім часом має місце поступове зростання частоти випадків карцином типової папілярної будови. Важливе значення мають результати проведених імуногістохімічних досліджень щодо залежності експресії тиреоглобуліну, ядерного фактора проліферативної активності, високомолекулярних цитокератинів, ret- та met-онкогенів від особливостей гістологічної будови папілярної карциноми.

Встановлено істотне пригнічення ендокринної функції тимуса, а також функціональної активності гуморальних та клітинних факторів протипухлинного імунітету в дітей та дорослих з доброякісними та злоякісними пухлинами щитоподібної залози. Більш значні прояви імунодефіциту спостерігаються при злоякісних пухлинах залози порівняно з доброякісними. Це стосується підвищення супресорної активності Т-лімфоцитів, рівня циркулюючих імунних комплексів, зниження рівня тимічного сироваткового фактора, лімфоцитарного гамма-інтерферону, активності природних клітин-кілерів та ІЛ-2. Порушення в імунологічному статусі в дітей виражені більшою мірою, ніж у дорослих.

Відпрацьовано діагностично-лікувальний алгоритм для хворих на рак щитоподібної залози. Запропонована хірургічна тактика лікування цих хворих дозволяє підвищити абластичність і радикальність оперативного втручання, знизити ризик розвитку рецидивів у 2,4 рази порівняно з органозберігаючими операціями.

Розроблено технологію виробництва лікувальних засобів на основі L-трийодтироніну, L-тироксину, а також їх комбінації з йодистим калієм для лікування захворювань щитоподібної залози, яка впроваджена на ВАТ «Фармак». Налагоджено випуск таблеток L-тироксину.

Співробітниками Інституту розроблена та затверджена Кабінетом Міністрів України Державна програма профілактики йоддефіцитних захворювань. Вперше отримані дані про ступінь йодного дефіциту майже в 50 населених пунктах України. Найширші дослідження йодного забезпечення населення здійснені в регіонах, що зазнали впливу Чорнобильської аварії. У більшості обстежених місць встановлена наявність йодного дефіциту середнього ступеня, що дозволило рекомендувати органам охорони здоров''я запровадити в цих регіонах проведення йодної профілактики.

Серед прикладних досліджень найбільш суттєві досягнення пов''язані з розробленням методики комплексного лікування хворих на ендогенний гіперкортицизм з урахуванням особливостей стану системи гіпоталамус — гіпофіз — надниркові залози. Визначені віддалені результати лікування методами хлодітанотерапії, ендоваскулярної деструкції надниркових залоз і адреналектомії.

Вивчені основні патогенетичні особливості ендокринних артеріальних гіпертензій та розроблений чіткий алгоритм обстеження й лікування таких хворих. Вивчені патогенетичні особливості, діагностичні критерії, розроблені схеми ефективного лікування остеопорозу при різних ендокринопатіях. Встановлено, що одним з ранніх ускладнень у хворих на дифузний токсичний зоб, автоімунний тиреоїдит, рак щитоподібної залози є вторинний остеопенічний синдром. Розроблені нові методи діагностики та лікування автоімунного тиреоїдиту (тиреографія, лікування гіпертрофічної форми за допомогою низькоенергетичного лазерного випромінювання).

Вперше в Україні створено Національний реєстр хворих, які страждають від затримки росту, зумовленої недостатньою секрецією соматотропіну. До реєстру внесені дані на 500 хворих. Аналіз показників дозволив отримати нові дані про захворюваність та поширеність гіпосоматотропної карликовості, що дозволить раціонально планувати й удосконалювати надання медичної допомоги цим пацієнтам. Розроблені та впроваджені оптимальні схеми ранньої діагностики, лікування та реабілітації дітей з цією патологією. Найбільш виражені порушення росту та статевого розвитку виявлені в дітей, які страждають від гіпофізарного нанізму та синдрому Шерешевського — Тернера.

Протягом багатьох років Інститут ендокринології та обміну речовин ім. В.П. Комісаренка є організатором і місцем проведення різних міжнародних конференцій, симпозіумів, нарад. Інститут здійснює широке наукове міжнародне співробітництво з питань, пов''язаних з вивченням впливу наслідків аварії на ЧАЕС на здоров''я людини, на її ендокринну систему, на структуру та функцію щитоподібної залози, і в цьому плані здобутки Інституту мають великий авторитет у світі. З 1992 року виконувалася низка наукових проектів під егідою ВООЗ, Комісії Європейського Співтовариства, Національного інституту раку США, фонду «Сасакава». З 1996 року розпочато виконання спільного Українсько-Американського наукового проекту, що передбачає проведення клініко-епідеміологічних та морфологічних досліджень з виявлення різних форм патології щитоподібної залози в осіб, які були опромінені в результаті аварії на ЧАЕС. З 2001 року розпочато виконання спільного з Науково-дослідним центром екології та здоров''я (Німеччина) проекту з вивчення захворюваності на рак щитоподібної залози залежно від віку та статі й проекту, спільного з Університетом Уельсу (Велика Британія), з питань створення міжнародного банку тканин та екстрактів ДНК і РНК з післячорнобильських пухлин щитоподібної залози дітей і підлітків (на час катастрофи на ЧАЕС).

Інститут плідно співпрацює з Інститутом ендокринології, цукрового діабету та метаболізму м. Майямі (США), Університетом м. Мальме (Швеція) з питань вивчення нових підходів до діагностики та лікування цукрового діабету 2-го типу, вивчення ролі поліморфізму гена лептинових рецепторів у патогенезі розвитку цукрового діабету та метаболічного синдрому.

Ряд наукових співробітників Інституту є членами Нью-Йоркської АН, Європейської асоціації вивчення цукрового діабету, Американської діабетичної асоціації, Європейської тиреоїдної асоціації, Міжнародної федерації нейроендокринологів, Міжнародної організації з вивчення мозку, Міжнародного товариства патофізіологів, Інтернаціональної академії патологів, Міжнародного товариства експертів-патологів з банку тканин, Європейської асоціації гематологів, Європейського товариства технології тваринних клітин, Болгарської асоціації андрологів.

Інститут є в Україні головною науково-дослідною установою в галузі ендокринології, базою для підготовки аспірантів, клінічних ординаторів, захисту докторських та кандидатських дисертацій з фаху «Ендокринологія». На базі Інституту з 1992 року функціонує кафедра ендокринології Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л. Шупика МОЗ України, а з 1996 року видається науково-практичний журнал «Ендокринологія / Endokrynologia».

У складі вчених Інституту працюють: академік НАН і АМН України, РАМН А.С. Єфімов, члени-кореспонденти НАН і АМН України М.Д. Тронько і О.Г. Рєзніков, члени-кореспонденти АМН України І.В. Комісаренко і О.В. Епштейн, а також 12 професорів, 22 доктори наук, 56 кандидатів наук; 6 співробітникам Інституту присвоєно почесне звання «заслужений діяч науки і техніки України», 5 — «заслужений лікар України». З числа співробітників Інституту за роки його існування підготовлено десятки докторів і сотні кандидатів наук.