Газета «Новости медицины и фармации» 5(209) 2007

Дах від дощу натомився, намок;
Струмені б'ють батогами.
Але вже нічого не чує синок,
Знищений в череві мами.
Хто ненароджену душу згубив?
Лікар чи та, рідненька?
Хто обірвав найдивніше з див?
Вже й інструмент не дзенька...
Бог покарає за скоєний гріх?
Тільки кого карати?
Буде прощення грішників всіх?
Це малюку не взнати...
Дощ припинився, крапель перестук
Десь у провулку стихає...
Щастя не має загиблий малюк й
Місця на світі не має...

Євген Ілліч Поліщук, лікар-поет [4]

Немає нічого ціннішого, ніж життя. Першим криком дитина дякує матері за дозвіл народитися. Жоден з нас не давав згоди батькам на своє народження. Але чи хто заперечував? На жаль, реалізація нашого права на життя цілком залежала від безлічі факторів, безпосередньо пов'язаних з планами інших людей, нехай навіть найрідніших...

Право на життя затверджене Загальною декларацією прав людини (1948 р.), зафіксоване у ст. 2 Конвенції Ради Європи про захист прав людини та основних свобод (1950 р.) [3], ст. 6 Конвенції про права дитини (1989 р.) та у великій кількості законів різних держав світу, зокрема стаття 27 Конституції України встановлює: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань». Але чи передбачає це право на життя дитини з моменту її зачаття? Хто повинен захищати право дитини народитися? Мати, яка не чекала вагітності? Лікар, який виконує свої професійні обов'язки та не заперечує проти виконання платної послуги? Держава, яка нібито зацікавлена у покращенні демографічної ситуації? Чи... ніхто?..

На думку Г.Б. Романовського, питання щодо надання можливості кожній жінці зробити аборт є настільки важливим, що іноді, відповідно до вирішення його державою, оцінюють ступінь демократичності суспільства [14]. Як зазначає Б. Тобес: «...проблема абортів у правозахисному контексті дуже суперечлива. З одного боку, виникає питання, у якій мірі ненароджена дитина має право на життя. З іншого — необхідно зрозуміти, чи має право мати сама розпоряджатися своїм тілом і чи має вона внаслідок цього право на фізичну недоторканість та на особисте життя. Унаслідок такої невизначеності дуже важко урівноважити права ненародженої дитини і матері, зробити вибір між ними...»[14].

Як і деякі інші репродуктивні права людини, право на припинення життя власної дитини не може викликати однозначного ставлення. Згідно Декларації щодо медичного аборту, прийнятої в Осло (прийнята 24-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Осло, Норвегія, серпень 1970 р., внесені поправки 35-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Венеція, Італія, жовтень 1983 р.), перший етичний принцип, що висувається лікареві, вимагає поважати людське життя з самого його початку [12, 17].

Практика Європейського суду з прав людини свідчить про його обережність в оцінці законодавчих актів про аборти. Згідно зі ст. 2 Європейської конвенції про права людини право на життя поширюється на ненароджених дітей. На жаль, при цьому не вирішується фундаментальне питання: з якого моменту слід визнавати право на життя — з моменту народження чи з моменту зачаття. Провідним у законодавстві є не право на життя, а право на повагу до приватного життя (ст. 8), що залишає певну свободу вибору матері [14].

Серед варіантів підходу до визначення точки відліку початку життя виділяють момент зачаття, різні періоди внутрішньоутробного розвитку та власне народження. Кожен з цих варіантів має сильні і слабкі сторони. Доцільність вважати початком життя народження обумовлюється тим, що до народження людина є частиною організму матері, в утробі якої знаходиться. Суб'єктивні права виникають у реально існуючого суб'єкта, а не того, хто може з часом ним стати. Разом з тим, з точки зору православної культури, право на життя виникає з початку запліднення. З цієї причини християнська релігія послідовно виступає проти правомірності абортів. Ряд дослідників, які вважають, що право на життя виникає в певні терміни внутрішньоутробного періоду, пропонують встановити його у 4 тижні вагітності, коли виникає перше серцебиття, у 6 тижнів — коли реєструється електрофізіологічна активність мозку тощо. Найчастіше схиляються до позиції, згідно з якою початком життя людини визнається термін життя плоду в 22 тижні. Не всі запліднені яйцеклітини (зародки), у майбутньому виживають, дають початок новому життю, проте плід терміном 22 тижні має багато ознак майбутньої людини, тому визнання саме такого віку як початку життя вважається оптимальним [7].

Згідно з вищезазначеною Декларацією, обставини, за яких життєві інтереси матері зіштовхуються з життєвими інтересами ненародженої дитини, породжують дилему і ставлять питання, чи повинна свідомо перериватися вагітність; різноманіття точок зору щодо цієї ситуації породжує різноманітність ставлень до життя ненародженої дитини; це сфера особистих переконань та совісті, яку необхідно поважати [12, 17].

З'ясуймо значення певних медичних термінів.

Викиднем (аборт, abortus) називають переривання вагітності до досягнення плодом життєздатності [5].

Відомо, що аборт може відбутися не з волі матері, самовільно, під впливом різноманітних причин — захворювання, недорозвинення статевих органів тощо. Аборт також може бути штучним, коли плід спеціально вилучається з тіла матері (штучне переривання вагітності). Аборт може бути здійснено самостійно, медичними працівниками у медичному закладі, а також за допомогою інших осіб, що не мають права на його здійснення, поза медичним закладом (кримінальний аборт). При самостійному аборті мати механічним способом, за допомогою спеціальних медикаментів чи виконання спеціальних дій може вилучити плід або спровокувати викидень. У цьому випадку жінка може заподіяти шкоду своєму здоров'ю [13].

Нелегально і в небезпечних умовах проводиться третина абортів, унаслідок чого щодня у світі гинуть 500 жінок. У світі щорічно проводиться від 20 до 30 млн абортів, з них 10–15 % — у 2-му триместрі, що є особливо небезпечним своїми ускладненнями [16].

Таким чином, легалізація абортів допомагає попередити смертність жінок репродуктивного віку, що є запорукою власне майбутнього існування держави. Заборона абортів, на жаль, не зменшить суттєво їх загальну кількість, а кількість ускладнень збільшиться у декілька десятків разів, оскільки значно більша кількість жінок шукатиме будь-яку можливість здійснити кримінальний аборт або їхатиме з метою його здійснення до тих держав, де він залишиться легалізованим.

Згідно з Декларацією щодо медичного аборту, прийнятою в Осло, якщо аборт дозволено законом, ця процедура повинна бути виконана лікарем відповідної кваліфікації за умови виконання певних вимог. Як зазначено у Декларації про загальні положення державної політики України щодо сім'ї та жінок, держава забезпечує безумовне дотримання законодавства України і норм міжнародного права щодо сім'ї та жінок [12].

Згідно зі статтею 50 «Основ законодавства України про охорону здоров'я» (Закон України № 2801-ХІІ від 19.11.1992 р.), операція штучного переривання вагітності (аборт) може бути проведена за бажанням жінки у акредитованих закладах охорони здоров'я при вагітності терміном не більше 12 тижнів.

З 1 січня 2005 року набув чинності Закон України «Про внесення змін до статті 281 Цивільного кодексу України», згідно з яким переривати вагітність можна лише до 22-го тижня; згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я України від 29.03.2006 р. № 179, новонароджений — це живонароджена дитина, яка народилася або вилучена з організму матері після повного 22-го тижня вагітності (з 154-ї доби від першого дня останнього нормального менструального циклу). Вагітність терміном від 12 до 22 тижнів може бути перервана лише за наявності медичних (туберкульоз, вірусний гепатит, ВІЛ-інфекція та інші) або соціальних (наявність трьох і більше дітей, розлучення під час вагітності, смерть чоловіка під час вагітності тощо) показань [11].

На сьогоднішній день переривання вагітності регламентується наказом МОЗ України від 20.07.2006 р. № 508 «Про затвердження Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності, форм первинної облікової документації та інструкцій щодо їх заповнення» (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.10.2006 р. № 1155/13029). Наказом визначені методика передабортного та післяабортного консультування вагітної щодо особливостей конкретного методу штучного переривання вагітності, перелік протипоказань до проведення медикаментозного штучного переривання вагітності, інструкція про порядок та методики проведення переривання вагітності, положення про Комісію органу охорони здоров'я з визначення показань до штучного переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів, тощо.

Згідно з новим наказом, втратили чинність накази МОЗ України від 28.06.94 р. № 111 «Про затвердження Інструкцій про порядок проведення операції штучного переривання вагітності та про порядок проведення операції штучного переривання вагітності ранніх строків методом вакуум-аспірації», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 19.12.95 р. за № 459/995, та від 05.05.2003 р. № 192 «Про затвердження Інструкції про порядок проведення медикаментозного штучного переривання вагітності ранніх строків шляхом застосування препаратів міфепристону та мізопростолу й інших зареєстрованих в Україні препаратів аналогічної дії», зареєстрований в Міністерстві юстиції України 21.05.2003 р. за № 383/7704 [8].

А що про аборт говориться у чинному з 1 вересня 2001 року Кримінальному кодексі України? У розділі «Злочини проти життя та здоров'я особи» нас цікавить стаття 134 «Незаконне проведення аборту»:

1. Проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти, карається штрафом від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадськими роботами на строк від ста до двохсот сорока годин, або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Незаконне проведення аборту, якщо воно спричинило тривалий розлад здоров'я, безпліддя або смерть потерпілої, карається обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого [2].

Як справедливо зауважує А. Орлеан [11], недосконалість статті 134 Кримінального кодексу України очевидна. Вона не охоплює жодного випадку незаконного аборту, проведеного особою, що має спеціальну медичну освіту, якщо при цьому не було завдано суттєвої шкоди здоров'ю вагітної. Мова йде про випадки кримінального аборту: 1) поза закладами, що мають право на таку діяльність (наприклад, гінекологом-пенсіонером удома); 2) з порушенням порядку отримання дозволу вагітної жінки або її законного представника на таку операцію; 3) при відсутності соціальних або медичних показань, коли термін вагітності складає від 12 до 22 тижнів; 4) при терміні понад 22 тижні. Усі ці дії є не менш, а навіть більш соціально небезпечними, аніж передбачені у частині 1 статті 134 Кримінального кодексу України щодо проведення аборту особою, яка не має спеціальної медичної освіти [11].

Розглядаючи випадок переривання вагітності у терміні понад 22 тижні, не можна не звернути увагу на той факт, що переривання вагітності без тривалого розладу здоров'я, безпліддя або смерті потерпілої не охоплюється статтею 134 і не підлягає під дію інших статей Кримінального кодексу України. Тобто такі дії не визнаються злочином, хоча очевидно, що вони межують зі свідомим убивством. Відмінність такого переривання вагітності від убивства полягає лише в тому, що плід, здатний жити у зовнішньому середовищі, під час позбавлення цієї можливості ще знаходиться в утробі матері. Якщо внаслідок штучних пологів або шляхом кесаревого розтину такий плід було вилучено з утроби матері живим, а вже потім позбавлено життя, такі дії будуть розглядатися як свідоме вбивство. Наявна парадоксальна ситуація, коли одна і та ж сама дія, здійснена відносно одного і того ж об'єкту злочину (плоду на пізніх термінах вагітності), в одному випадку є припустимим явищем з точки зору кримінального закону, а в іншому — особливо тяжким злочином (свідоме вбивство дитини), залежно від місця здійснення злочину (в утробі матері або поза нею) [11].

Отже, якщо підстав до кримінальної відповідальності у більшості випадків немає, то чи залишається хоча б моральна відповідальність? Жоден аборт не проходить без сліду. Це і не дивно. Вбивство невинної душі залишається на совісті не лише жінки (важко назвати її у такому випадку матір'ю), але й лікаря.

Філіп Ней та Марі Петерс у своїй книзі «Шлях Центуріона» прирівнюють лікаря, що виконував чи виконує аборти, до вбивці Ісуса Христа [15]. Згідно з Декларацією, прийнятою в Осло стосовно медичного аборту, якщо лікареві не дозволяють призначати і виконувати аборт його переконання, він може відмовитися від цього, забезпечивши надання медичної допомоги кваліфікованими колегами [12, 17]. Але про це, по-перше, знають не всі лікарі, а по-друге, на місці роботи іноді штучно створюються умови, за яких лікареві доводиться нехтувати своєю совістю.

Та все ж найтяжче у цій ситуації саме жінці, яка внаслідок переважно суб'єктивних причин зважується на цей крок, не усвідомлюючи до кінця усього трагізму свого вчинку та його жахливих наслідків для її фізичного та морального здоров'я. Виникає думка, що право на аборт — це право на страждання. Чи так це?

Останнім часом все частіше увагу лікарів привертає постабортний синдром — сукупність психічних симптомів або захворювань, що можуть проявлятися унаслідок переживань після аборту [6].

Жалоба після аборту дуже велика. Цьому переживанню притаманні риси, які роблять його особливо важким, тому що:

— мертву дитину неможливо взяти на руки;

— батьки причетні до загибелі;

— дитину дегуманізовано;

— батьків постійно переконують, що не варто думати про те, що трапилося;

— батьки не одержують соціальної підтримки та психологічної допомоги;

— на переживання жалоби батькам відводиться дуже мало часу, оскільки суспільство змушує «жити далі» [15].

Жінка у більшості випадків руйнує собі майбутнє, а суспільство великодушно дає їй на це право, право страждати все життя, сумуючи за своєю убитою дитиною. Мало хто з жінок жалкує про незроблений аборт, адже життя не може бути простим, немає жодних гарантій, що у жінки потім ще буде шанс продовжити свій рід та не бути безнадійно самотньою все життя, а через декілька років радість материнства змушує жінку, яку переконали пролонгувати вагітність, хоча б у думках, подякувати тій людині, що не дозволила вчинити злочин проти совісті. І немає жодної жінки, яку б життя не змусило жалкувати про вбивство саме тієї ненародженої людини. Або людей... Найтяжче говорити про повторні аборти. Жінку важко у такому випадку не назвати серійним убивцею, але вона не несе жодної відповідальності за порушення права дитини на життя (точніше, власне на народження), а також порушення права батька дітей на батьківство. Ці аспекти переривання вагітності, на жаль, взагалі не відрегульовані законодавством.

У наш час кількість абортів у європейських країнах складає від 5 на 1000 жінок фертильного віку в Голландії до 14 на 1000 у Великобританії. (Середній показник в Україні за 2005 рік становить 19 на 1000 жінок фертильного віку). Така мала кількість абортів обумовлена, перш за все, застосуванням жінками сучасних надійних контрацептивних засобів [16].

Право на контрацепцію затверджене Положенням про право жінки на застосування протизаплідних засобів (прийняте 46-ою Генеральною асамблеєю ВМА, Стокгольм, Швеція, вересень 1994 р.): застосування протизаплідних засобів може попередити передчасні смерті жінок у зв'язку з причинами, пов'язаними з небажаними вагітностями; правом жінки є здійснення індивідуального вибору щодо застосування засобів контрацепції; жінки повинні мати доступ до усіх медичних і соціальних служб, що стосуються планування сім'ї [12].

Згідно з Положенням про планування сім'ї (прийняте 21-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Мадрид, Іспанія, вересень 1967 р., і 23-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Париж, Франція, червень 1969 р., внесені поправки 35-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Венеція, Італія, жовтень 1983 р.), метою планування сім'ї є збагачення життя людини, а не введення обмежень; планування сім'ї може допомогти у наданні можливостей для повної реалізації особистості; подружжя має володіти знаннями та засобами для планування своїх сімей і, як основне право людини, мати можливість вибирати кількість і час народження дітей [12].

В Україні діяльність служби планування сім'ї регулюється наказами МОЗ України, зокрема наказом № 539 від 04.08.2006 р. «Про організацію діяльності служби планування сім'ї та охорони репродуктивного здоров'я в Україні» [9] та наказом № 905 від 27.12.2006 р. «Про затвердження клінічного протоколу з акушерської та гінекологічної допомоги «Планування сім'ї» [10]. Але, на жаль, ефективні контрацептивні засоби є досить дорогими для наших жінок; аборт, на думку переважної частини тих, хто на нього зважується, вигідніший. Чомусь при цьому забувають про наявність високого ступеня ризику розвитку найрізноманітніших ускладнень, часом необоротних.

Таким чином, можна зробити висновок про відповідність чинного українського законодавства положенням міжнародних документів щодо абортів та планування сім'ї.

Але як можна оптимізувати існуючу ситуацію з поширеністю абортів? Очевидно, необхідно юридично та фактично зробити контрацепцію значно доступнішою, ніж аборти. Цього можна досягти зміною співвідношення вартості контрацепції та операції штучного переривання вагітності, просвітницькою роботою, загальнодержавними акціями проти абортів, упровадженням питань статевого виховання у систему шкільної освіти, залучати до знайомства з заходами щодо планування сім'ї усі верстви населення, перш за все, працівників закладів освіти усіх рівнів, забезпечити співпрацю урядових та неурядових організацій задля досягнення спільної мети — здорової України, окрім цього, необхідно юридично відрегулювати право дитини на життя (точніше, на народження), а також право батька на народження його дітей та розробити механізми захисту цих прав з урахуванням права жінки на недоторканість (але необхідно бути дуже обережним у вирішенні цих питань, щоб введення таких норм не призвело до дискримінації, порушення гендерної політики та застосування примусу щодо жінки).

Серед неспецифічних механізмів впливу на свідомість жінок щодо дітонародження можна також запропонувати запровадження певних обов'язкових (але досить нескладних, щоб у жінки не виникло бажання вдаватися до кримінального аборту, що, звісно, ще гірше, ніж медичне переривання вагітності) умов для виконання операції штучного переривання вагітності, зокрема, заповнення анкети з питанням «Кількість убитих дітей» (замість стандартного питання про кількість абортів, за кожним з яких — нездійснене право на життя), як це звучить деякими іноземними мовами. Сподіваємося, хоч хтось із вагітних усвідомить свою відповідальність за дитину, за її право зробити перший крок... Можливо, ми навіть врятуємо чиєсь життя!..