Газета «Новости медицины и фармации» 3(207) 2007

Серйозні недоліки в медичному обслуговуванні населення України виникли після розпаду Радянського Союзу, коли наша держава стала самостійною і прийняла соціальний устрій, що відповідає принципам ринкової економіки. Причини цих недоліків досить широко висвітлені в засобах масової інформації, і немає потреби їх повторювати. Проте вони викликали зростаюче невдоволення широких мас населення міст і сіл. Природно, що це невдоволення охопило й широкі кола медичних працівників нашої держави. Але якщо населення просто відмічає, а нерідко й обурюється незадовільними умовами лікування, то медичні працівники, особливо керівники органів охорони здоров'я і медичних установ, разом із констатацією цих серйозних недоліків, цілком природно, вдаються до пошуків шляхів поліпшення стану нашої галузі — медицини. А шляхи ці дуже непрості.

На мене як на старого, з великим багаторічним досвідом організатора системи охорони здоров'я і медичної науки, професора кафедри хірургії справляють приємне враження неодноразові виступи на сторінках вашого журналу головного лікаря Луганської обласної лікарні Л. Покришка, а також професора О. Боброва, які не обмежуються констатацією недоліків у роботі установ охорони здоров'я, а, що особливо важливо, висловлюють свої погляди на шляхи реформування чи, як вони називають, капітального ремонту нашої системи охорони здоров'я. Хоча з деякими їх думками і пропозиціями я не можу погодитися, але викликають задоволення самі наміри висловити свої міркування на цю найболючішу проблему сьогодення. Якщо кожен із нас висловить принаймні одну раціональну пропозицію щодо скорішого достойного виходу з кризового становища медицини і керівні органи їх своєчасно використають, то це забезпечить вирішення важливого питання державного значення. Але інколи в пресі з'являються виступи, автори яких — лікарі, але не думають про свій конструктивний внесок.

У п'ятому номері вашого журналу, що вийшов із друку в березні 2006 р., опублікована стаття лікаря Г. Доброва, який справедливо назвав себе «буйним». У цій статті нічого корисного для нас, читачів журналу, я не знайшов. Ніхто не буде заперечувати критичного стану нашої медицини сьогодні, але автор так «розгулявся» в своїх оцінках сучасної вітчизняної медицини, що прийшов до обурливої для нас, лікарів, думки, заявивши, що «...на сегодня добросовестных врачей становится крайне мало». Далі він заявив, що «...качество лечения снизилось до критической отметки». Можливо, подібне становище спостерігається в лікарні, де він працює, то треба це уточнити, а давати таку ганебну оцінку всім нам, лікарям, автор не має ніякого морального права. Це обурливо й несправедливо.

Далі виникає запитання, на якій підставі автор констатує: «Зачем такой стране, как Украина, 15 медицинских вузов, а сколько у нас кандидатов наук и какая от них польза?» Ці його здивування нічим не обгрунтовані. Чи знає лікар Г. Добров, що в сільських амбулаторіях і районних сільських лікарнях існують десятки тисяч вакантних лікарських посад протягом багатьох років. Дійсно, у містах, де існують університети, багато випускників, які не бажають їхати на периферію, не мають можливості працевлаштуватися за спеціальністю, але вирішить цю проблему не закриття університетів, а зміна законодавства про порядок прийому до них. Для цього необхідно узаконити значну частину набору студентів за держзамовленням (для кожного університету зокрема), виключно для сільських і районних медичних установ, а місцеві органи влади зобов'язати, відповідно до законів, надавати молодим лікарям, які приїжджають у сільську місцевість, безкоштовно житло й комунальні послуги, як це було за радянських часів. Один цей крок через 5–6 років забезпечить укомплектування всіх лікарських посад у сільських лікарнях. Ми коротко розглянули лише питання кадрового забезпечення медичних установ сільської місцевості.

Але, на мій погляд, піднімаючи ці найболючіші питання охорони здоров'я, треба починати з розуміння того, що в зубожілій державі не може бути повноцінної охорони здоров'я населення. Його можна досягти лише за умов значного підвищення рентабельності роботи промислових і сільськогосподарських підприємств, поліпшення умов життя, перш за все, робітників, селян і працівників державних підприємств.

Але нас трохи заспокоює та обставина, що, як бачимо, до цього держава іде, хоч повільно, поступово, проте упевнено, особливо в останні роки. Хотілося б, щоб ці кроки були ширшими й сміливішими. У цих умовах органи охорони здоров'я повинні здійснювати адекватні кроки, спрямовані насамперед на покращення медичного забезпечення населення в межах зростаючих матеріальних можливостей. Це, як бачимо, не проста справа, вона вимагає величезних зусиль, перш за все від керівних органів охорони здоров'я, спрямованих на здійснення конкретних заходів з урахуванням свого досвіду роботи та досвіду медичної служби економічно більш розвинутих країн Заходу.

Вирішуючи проблеми охорони здоров'я, ми ставимо на перше місце як вихідну позицію матеріальне благополуччя населення, бо впевнені, що в умовах ринкової економіки сьогодні єдиною прийнятною системою є страхова медицина, яка потребує щомісячних внесків до 10 % від заробітної плати працюючих. З огляду на це здавалося б дивним, що в нинішній нашій Конституції, яка утверджує ринкову економіку, залишився старий, ще радянських часів принцип повністю за рахунок державних витрат забезпечувати охорону здоров'я. Проте слід визнати, що ця позиція є сьогодні абсолютно правильною, незважаючи на те, що держава фінансує медицину не більше як на 30 % від її мінімальних потреб, тобто основні витрати на лікування несуть самі хворі.

Для переходу на страхову медицину потрібно якомога швидче досягти значного підвищення рентабельності підприємств, внутрішнього валового продукту, що приведе до значного підвищення заробітної плати. Саме низька заробітна платня сьогодні ще не дає можливості перейти на принципи страхової медицини, застосовувані в різних варіантах, проте є основними в системі охорони здоров'я в усіх країнах цивілізованого світу. Проте в нас немає підстав для відчаю, бо радує щорічне зростання внутрішнього валового продукту, і це дає підстави розраховувати, що років через п'ять-сім ми вже також зможемо застосувати принципи страхової медицини і у себе.

Досвід інших країн Радянського Союзу показує, що перехід на цю систему повинен бути поступовим, і здійснювати конкретні кроки до неї необхідно вже сьогодні. Відомо, що в кожній державі зі страховою медициною зберігаються лише основні принципи, які передбачають перш за все фінансування медицини з трьох головних джерел: страхових внесків працюючих, систематичних внесків працедавців і, врешті-решт, державного фінансування. Розміри і особливо розподіл цих внесків, порядок фінансування й керівництво діяльності лікувальних установ при цьому в кожній державі мають свої, часто принципові, особливості. Впевнений, що Міністерство охорони здоров'я України повинно вже сьогодні здійснити заходи щодо ретельного вивчення цього досвіду, перш за все, у таких близьких до нас державах, як Польща, Чехія, Німеччина, Італія, і на цій основі запозичити та застосувати те краще, що може послужити нам.

При цьому абсолютно необхідно враховувати в першу чергу наш вітчизняний досвід будівництва системи охорони здоров'я за роки радянської влади. Приємно, що як Л. Покришка, так і Г. Добров позитивно оцінюють роль видатних партійних діячів Семашка і Соловйова в створенні радянської системи охорони здоров'я. Варто зазначити, що їх ідеї та наукові розробки впливали на спрямування головних засад у системі охорони здоров'я на всіх етапах розвитку нашого суспільства. Проте слід зазначити, що найбільш вагомих успіхів в охороні здоров'я в нашій країні було досягнуто в сімдесяті-вісімдесяті роки минулого сторіччя, коли були вже загоєні тяжкі рани війни й наслідки окупації гітлерівських військ. У ці роки лікувальні установи одержали можливість поступово отримували новітнє високотехнологічне медичне обладнання, сконструйоване на основі досягнень кібернетики, електроніки, волоконної техніки, що надало можливість розробки нових високоефективних, небачених до того методів діагностики й лікування хворих. Особливо це збагатило хірургію, відкривши можливості оперативного доступу до раніше недосяжних ділянок людського тіла. Було впроваджено в лікувальну практику багато нових лікарських препаратів високої ефективності. Усе це сприяло отриманню значних успіхів у лікуванні хворих і забезпечило зміцнення здоров'я населення, досягнення високого рівня народжуваності, найнижчих показників дитячої смертності. Досить зазначити, що у вісімдесяті роки Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) при ООН визнала систему охорони здоров'я в нашій державі як найкращу в світі.

Широкі заходи по вдосконаленню структури закладів охорони здоров'я і, перш за все, відкриття нових вузькоспеціалізованих клінік (кардіохірургії, нейрохірургії, травматології, мікрохіріргії, малоінвазивної хірургії тощо) забезпечили доступність нових методів оперативного лікування для широких верств населення в містах і селах. Були майже повністю ліквідовані дільничні лікарні, де неможливо застосовувати новітні засоби лікування хворих. Зміцніли і по-новітньому оснащені районні лікарні для обслуговування сільського населення. Усе це справило великий позитивний вплив на всю систему охорони здоров'я. Медичні установи жили досить бідно, проте все необхідне в них було.

Та вже в сімдесяті роки стало помітно, що державні асигнування для функціонування медичних закладів із новітнім дорогим обладнанням і новітніми лікарськими препаратами недостатнє. Для того щоб нормально функціонували лікарні й клініки, які були оснащені дуже дорогою апаратурою й новітніми медикаментами, необхідно було збільшувати бюджет на охорону здоров'я щорічно не менше як на 40–45 %. Але держава не мала можливості піти на такі величезні витрати, і перед нами постала необхідність пошуку нових форм фінансування. Надходили пропозиції про перехід радянської системи охорони здоров'я на принципи страхової медицини, і відбувалася полеміка про вибір кращої системи.

У зовсім критичне становище потрапила система охорони здоров'я після розпаду Радянського Союзу і переходу України та інших республік СРСР на принципи ринкової економіки.

Кращої системи організації охорони здоров'я, як страхова медицина, поки що ніхто в світі не придумав, і ми сьогодні зобов'язані якнайшвидше підготуватися до неї і поступово, поетапно входити в цю систему. Ми спостерігаємо, що підготовка поволі здійснюється й у нас, але на цьому шляху знаходить втілення і ряд необгрунтованих заходів, які ніяк не сприяють покращенню лікувальної справи. Перш за все, іде мова про широке застосування в лікуванні принципів сімейної медицини. Вони знайшли втілення й досить успішно діють в розвинутих країнах Заходу. Але не треба ігнорувати те, що їх успішна праця можлива лише на основі найсучаснішого оздоблення кабінету сімейного лікаря діагностичною й лікувальною апаратурою. Такі по-сучасному оснащені кабінети сімейного лікаря дають можливість успішно лікувати до 85 % хворих, які звернулися по допомогу. Сучасний кабінет дуже дорогий і може бути доступним для сімейного лікаря тільки в умовах страхової медицини. У наших умовах, коли ця апаратура нерідко недоступна навіть провідним вузько спеціалізованим клінікам, під назвою «сімейного лікаря» невміло ховається старе поняття «дільничного лікаря», яке було провідним на початку ХХ сторіччя, і без новітнього обладнання не виправдовує себе і сьогодні.

Ми повністю роз'єднали лікарні й поліклініки, принаймні така ситуація має місце в столиці України, і цим значно погіршили стан діагностичної та лікувальної роботи в поліклініках. Висококваліфіковані фахівці стаціонарів часто працюють поряд із поліклініками, але не мають ніякого відношення до кабінетів споріднених спеціальностей.

При всій нашій бідності, ми без необхідності дуже великі гроші витрачаємо на непомірно роздуті штати адміністративного персоналу лікувальних установ. Складається враження, що ніхто конкретно це не контролює. Штати адмінперсоналу лікарні збільшені не менше як удвічі порівнянено з радянським періодом і це за умов, що від лікарень відокремились поліклініки.

У країнах Заходу лікарів-інтернів (там їх називають резидентами) охоче беруть на навчання відомі лікарні, забезпечують їх житлом при лікарні, харчуванням, заробітною платою. Резиденти за це цілодобово знаходяться у відділеннях, при потребі надають хворим у вечірні й нічні години необхідну медичну допомогу. У відділеннях, що не обслуговують хворих у порядку швидкої допомоги, штатні лікарі через це в нічні години не чергують. Це дає можливість скорочувати кількість посад штатних лікарів і економити гроші. Ми бідні, але такий досвід повністю ігноруємо (може, це одна з причин нашої бідності), і тримаємо в лікарнях повні штати лікарів, незважаючи на те, що у відділеннях постійно працюють 6–8 інтернів та 12–14 висококваліфікованих фахівців (асистентів, доцентів, клінічних ординаторів).

«Положення про клінічну лікарню», яке регулювало питання взаємовідношень лікарень і клінік у радянські часи, уже 18 років як втратило свою дію, а нового положення, незважаючи на наші багаторазові звертання й навіть пропозиції тексту, ніхто не збирається затверджувати. Тому в клінічних лікарнях зараз лікарів утричі більше, ніж потрібно. Усі вони отримають заробітну плату за лікувальну роботу, але багато з них дуже мало навантажені діагностичною та лікувальною роботою.

Узагалі, треба зазначити, що в умовах незалежної України стало значно складнішим утілення в життя корисних для держави й населення реформ в системі охорони здоров'я. Причиною цього є недосконалий державний устрій. Головна особа, на яку покладено надзвичайно відповідальні обов'язки керувати галуззю і здійснювати рішучі заходи щодо покращення системи охорони здоров'я, є, звичайно, міністр охорони здоров'я. Цю посаду гідна обіймати розумна, порядна людина з величезним досвідом керівної роботи в органах охорони здоров'я, бо на неї покладаються настільки складні й відповідальні обов'язки, що без досвіду навіть найрозумніший представник-лікар повинен провести не менше 2–3 років в органах охорони здоров'я, щоб стати здатним приймати правильні державні рішення. На цій посаді розум не є заміною досвіду. Проте у вищих ешелонах влади значною мірою ігнорують це, і на посаду Міністра нерідко призначають осіб, не підготовлених для цього, і міняють їх майже щорічно. За цей короткий проміжок часу навіть дуже здібний працівник не встигає зробити досить корисних дій і нерідко приймає багато помилкових рішень. Можна було б навести немало прикладів цього.

Я упевнений, що не належність до якоїсь політичної партії, а принциповість, здібності при вирішенні питань із удосконалення охорони здоров'я повинні першочергово прийматися до уваги при підборі кандидатури на цю посаду. Медицина й охорона здоров'я — найбільш гуманні зі всіх галузей соціальної сфери життя, і всі партії, представлені в сьогоденному парламенті та уряді, пред'являють до неї абсолютно однакові вимоги. Приємно відмітити, що такий підхід був нарешті застосований до нинішнього міністра Ю. Поляченка. Є надія, що пройдуть 2–3 роки — і він набуде достатнього досвіду для здійснення конкретних заходів зі скорішого й якісного переходу на рейки страхової медицини. Побажаємо йому успіхів у цьому.