Інформація призначена тільки для фахівців сфери охорони здоров'я, осіб,
які мають вищу або середню спеціальну медичну освіту.

Підтвердіть, що Ви є фахівцем у сфері охорони здоров'я.



СІМЕЙНІ ЛІКАРІ ТА ТЕРАПЕВТИ
день перший
день другий

АКУШЕРИ ГІНЕКОЛОГИ

КАРДІОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, РЕВМАТОЛОГИ, НЕВРОЛОГИ, ЕНДОКРИНОЛОГИ

СТОМАТОЛОГИ

ІНФЕКЦІОНІСТИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, ГАСТРОЕНТЕРОЛОГИ, ГЕПАТОЛОГИ
день перший
день другий

ТРАВМАТОЛОГИ

ОНКОЛОГИ, (ОНКО-ГЕМАТОЛОГИ, ХІМІОТЕРАПЕВТИ, МАМОЛОГИ, ОНКО-ХІРУРГИ)

ЕНДОКРИНОЛОГИ, СІМЕЙНІ ЛІКАРІ, ПЕДІАТРИ, КАРДІОЛОГИ ТА ІНШІ СПЕЦІАЛІСТИ

ПЕДІАТРИ ТА СІМЕЙНІ ЛІКАРІ

АНЕСТЕЗІОЛОГИ, ХІРУРГИ

"Internal medicine" 1(7) 2008

Back to issue

Роздум токсиколога: чи був Моцарт отруєний?

Authors: І.М. Трахтенберг, доктор медичних наук, професор, член-кореспондент НАНУ, академік АМНУ, заслужений діяч науки і техніки, лауреат Державної премії України, Академічної премії АМНУ з профілактичної медицини, завідуючий лабораторією промислової токсикології і гігієни праці при використанні хімічних речовин, Інститут медицини праці АМН України

Categories: Family medicine/Therapy, Therapy

Sections: Нistory of medicine

print version

У п’ятому номері «Внутрішньої медицини» був опублікований цікавий та змістовний матеріал, підготовлений співробітниками кафедри пропедевтики внутрішніх хвороб № 1 Національного медичного університету ім. О.О. Богомольця І. Криворучко і О. Тарасенко. Слід привітати ініціативу редакції журналу, яка затвердила розділ «Життя та хвороби відомих людей», де подані згадані матеріали.

У першій частині статті автори справедливо підкреслюють, що історики медицини ще до цього часу продовжують сперечатись із приводу не тільки можливих захворювань Моцарта, а й причин його смерті. Але далі погляд токсикологів не знайшов гідного розуміння, мабуть тому, що вони зосередились на синдромі де ля Туретта, яким, імовірно, як вважають автори, страждав Моцарт. Маються на увазі посилання щодо отруєння Моцарта ртуттю, про що в статті сказано лише в загальних рисах. Між тим саме українські дослідники — експериментатори та клініцисти у сфері токсикології, професійної патології та терапії зосередили свою увагу найбільше на вивченні питання про те, чи був дійсно Моцарт отруєний. Одним із перших у вітчизняній літературі виступив з цього приводу відомий київський клініцист, професор Єфрем Ліхтенштейн, книга якого «Помнить о больном», написана скоріше у популярному стилі, найбільше приваблює велику кількість читачів не тільки в Україні, але й за її кордонами. А з початку цього століття матеріали, присвячені цій же темі, були висвітлені мною у книзі «Книга о ядах и отравлениях. Очерки токсикологии», яка побачила світ у видавництві «Наукова думка». Зовсім недавно друге перероблене та доповнене видання цієї книги вийшло українською мовою у видавництві «Укрмедкнига» (Тернопіль). До уваги читача були подані фрагменти з цього видання під назвою «Загадки хвороби і смерті Моцарта».

Серед робіт, присвячених смерті Моцарта, найбільш фундаментальні праці належать лікарям Йоханнесу Дальхову, Гунтеру Дуда і Вольфгангу Ріхтеру. Кількість «встановлених» Моцарту діагнозів величезна, але до сьогодні жоден із них не визнаний остаточним. Офіційним діагнозом Моцарта було названо «гостру просоподібну гарячку».

З літа до зими 1791 року в Моцарта були такі симптоми, як загальна слабкість, втрата маси тіла, металевий присмак у роті, гарячка, сильний головний біль, біль у попереку, симптоми отруєння та інтоксикації організму. Проте водночас були сильні набряки тіла, не характерні для жодної «гострої гарячки».

Є ще одна з версій причин смерті — менінгіт. Проте вона також сумнівна, бо до останньої хвилини Моцарт зберігав ясність думок, працездатність, та й клінічних проявів менінгіту в нього не було.

Дехто з дослідників намагається «підігнати» хворобу Моцарта під діагноз «ниркова недостатність», набряки тіла при цьому справді бувають. Проте Моцарт протягом останніх трьох місяців життя написав дві опери, дві кантати, концерт для кларнета й вільно їздив із міста до міста, а при тяжкій патології нирок такий спосіб життя був би неможливим. Крім того, в історії хвороби Моцарта про запалення нирок взагалі не йдеться.

Широко відома версія про отруєння композитора виникла ще в останні дні його загадкової хвороби, а потім набула розголосу завдяки драмі О.С. Пушкіна «Моцарт і Сальєрі». Великий Пушкін не сумнівався, що Моцарта отруїв Сальєрі, і для цього в поета були вагомі підстави. У його архіві був виявлений такий запис: «Під час першої постановки «Дон Жуана», у той час, коли весь театр, переповнений враженими знавцями, безмовно насолоджувався гармонією Моцарта, пролунав свист — всі озирнулися з обуренням, і знаменитий Сальєрі вийшов із зали — розлючений, засліплений заздрістю. Сальєрі помер років 8 тому. Деякі німецькі журнали писали, що на одрі смерті зізнався він нібито в жахливому злочині — в отруєнні великого Моцарта. Заздрісник, який міг обсвистати «Дон Жуана», міг отруїти його творця». Наведений уривок з архіву О.С. Пушкіна стосується записів 1833 р. І пояснює, звідки в поета з’явилася переконаність, що злочин здійснив Сальєрі.

Відомий київський професор-терапевт Єфрем Ліхтенштейн, з літературною творчістю якого багато хто ознайомився за його працями, а автор цієї книги — за роками спільної роботи в медичному інституті, написав есе «Історія хвороби і смерті Моцарта». Воно посіло особливе місце в його цікавій книзі «Помнить о больном» серед інших нарисів, присвячених відомим людям, медичним темам і «деонтологічним мотивам» у їх творчості, проблемам медичної етики.

Коментуючи наведені вище слова О.С. Пушкіна: «Заздрісник... міг отруїти...», — Є. Ліхтенштейн резюмує: «Міг, але чи отруїв?» А потім слідує докладний і образний аналіз тих давніх подій із позицій фахівця, який декілька років займався практичною лікарською діяльністю у галузі отруєнь та хімічно обумовленої патології і читав із цих проблем лекції студентам медичного інституту.

Який же хід міркувань професора Є. Ліхтенштейна, котрий ретельно проаналізував матеріали, що збереглися, історію хвороби та смерті Моцарта? Ознайомлюючись із біографією композитора, він звернув увагу перш за все на те, що ще дитиною Моцарт часто хворів, з раннього дитинства страждав від ревматизму, — це стало відомо з листів його батька, спогадів рідних і близьких.

«І вузлувата еритема, перенесена в дитинстві, — пише Є. Ліхтенштейн, — і тяжке запалення суглобів, і повторні ангіни, і нез’ясовні повторні гарячкові стани, що часом виснажували Моцарта і в отроцтві, і в юності, так само, як і мозкові розлади, що наставали згодом, повністю укладаються в сучасні уявлення про ревматичну інфекцію з ураженням серця, мозку, нирок, суглобів». Є. Ліхтенштейн вважає, що подальша виснажлива праця й тяжкі моральні страждання, що супроводжували все творче життя композитора, могли призвести до порушення кровообігу з розвитком поширених набряків, зокрема асциту, який лікарі того часу помилково кваліфікували як самостійне захворювання, зване водянкою. Сьогодні добре відомо, що серцева декомпенсація нерідко може розвиватися поступово, спроквола і виявляється вже тоді, коли набряки стають постійними й вираженими. Є. Ліхтенштейн робить висновок, що так могло трапитися і з Моцартом. Адже набряклість, яку спостерігали лікарі, виникла в нього тоді, коли знесилений композитор був вимушений остаточно злягти в ліжко. Іншими словами, на основі ретроспективного аналізу історії хвороби композитора Є. Ліхтенштейн доходить висновку, що при сучасному рівні знань інтерпретація хоч і неповних, уривчастих відомостей, які містяться в записах і спогадах сучасників, все ж таки не дозволяє відкинути наявність у Моцарта ревматичного захворювання, що призвело врешті-решт до розвитку недостатності кровообігу. Підтримуючи цю думку, Є. Ліхтенштейн посилається на свого вчителя — відомого терапевта Володимира Василенка, який на початку 1930-х років писав: «Якщо у хворого вчора була ангіна, через тиждень ревматизм, через рік вузлувата еритема, через десять років септичний ендокардит, то це означає, що хвороби ці не абсолютно відокремлені, а тільки ланки ланцюга страждань, різноманітні прояви єдиного хворого організму при одному провокуючому фактору».

Слід погодитися зі справедливим зауваженням Є. Ліхтенштейна про те, що суперечливі діагностичні висновки лікарів Моцарта, що викликають у наші дні не завжди заслужені подив та іронію, навряд чи можна повністю ігнорувати. Слід мати на увазі, що йдеться про події, які відбулися в XVIII ст., коли лікарі не володіли ще багатьма об’єктивними методами дослідження хворого і були змушені орієнтуватися на зовнішні прояви хвороби, що суб’єктивно фіксуються. У зв’язку з цим на противагу існуючій нігілістичній тенденції виправдана спроба «по-новому підійти до інтерпретації зовні суперечливих, а по суті логічних висновків, що випливали із сучасних їм лікарських уявлень». Саме з таких позицій слід розглядати версію про отруєння Моцарта, оскільки очевидно, що наявність у нього системного ревматичного захворювання ніяк не може виключити і можливість одночасного отруєння якою-небудь отрутою хімічної природи. На версії отруєння продовжують наполягати багато авторів мистецтвознавчих і медичних публікацій. Серед них особливо наполегливо її підтримують І. Белза та Г. Дуда, які ретельно зіставили ряд кримінальних і медичних висновків з обставинами останньої хвороби і подальшою смертю композитора. Наскільки виправдана категоричність їх думок із погляду сучасної токсикології? Тут ми повинні знову відтворити хід міркувань Є. Ліхтенештейна.

Перш за все треба розглянути питання про те, якою отрутою міг бути отруєний Моцарт. Як зазначалося в попередніх главах, у минулих сторіччях, у тому числі і в XVIII ст., отруйники найчастіше використовували сполуки миш’яку й похідні ртуті. Якщо припустити в даному випадку гостре отруєння миш’яком, то очевидно, що картина хвороби, яка спостерігалася в Моцарта, абсолютно не вкладається в симптомокомплекс гострої інтоксикації цією отрутою, що докладно описано вище. Такого ж висновку можна дійти, якщо припустити хронічне отруєння невеликими дозами миш’яку, при якому з часом розвиваються тяжкі розлади травлення, що виявляються вираженими диспептичними явищами, профузним поносом і безперервним блюванням. На цьому фоні в подальшому розвиваються поліневрити.

Настільки ж сумнівне припущення про отруєння неорганічною сполукою ртуті — сулемою, на чому наполягають згадувані вище І. Белза та Г. Дуда. Як відомо, гостра ртутна інтоксикація виявляється швидким розвитком зовнішніх ознак, а в разі отруєння сулемою — виникненням симптомів так званої сулемової нирки, явищами ниркової недостатності. Подібна клінічна картина в Моцарта не простежувалася. Якщо ж припустити, що в даному випадку мало місце хронічне отруєння, то повинні були б спостерігатися симптоми так званого ртутного еритизму, а також характерний тремор (тремтіння рук), що виявляється різкою зміною почерку. Втім, партитури його останніх творів, що збереглися після смерті композитора, «Чарівної флейти» і «Реквієму» навіть при найприскіпливішому їх розгляді не несли в собі, за свідченням доктора Д. Кернера, ознак «ртутного тремору».

І ще одна обставина, вже з галузі судової медицини. Відомо, що остання зустріч Моцарта і Сальєрі відбулася приблизно за два місяці до його смерті, імовірно, на думку моцартознавців, наприкінці літа 1791 р. Отже, якби насправді Сальєрі був отруйником ненависного йому кумира, то це б означало, що Моцарт був отруєний ним одноразовою і до того ж значною дозою отрути, дія якої могла б виявитися у віддалені терміни. Питання лише в тому, чи могла?! Адже токсикологам, як справедливо відзначає Є. Ліхтенштейн, «не відомі такі хімічні речовини, прихований період дії яких на організм тривав би так багато часу після одноразового приймання масивної (смертельної) дози».

Разом із тим, на думку Є. Ліхтенштейна, правомірним є і припущення про те, що Моцарт зазнавав тривалого систематичного отруєння дрібними дозами якоїсь хімічної речовини. Але і в цьому разі такий злочин могли скоїти, зрозуміло, тільки найближчі люди, які були поруч із композитором в останні місяці його життя. А на це запитання, що потребує ретельної криміналістичної інтерпретації, навряд чи хтось ризикне відповісти.

Свою думку щодо історії хвороби і смерті композитора виклав Д. Кернер у статті «Моцарт як пацієнт» (Zeitschrift fur arztliche Forbidung, 1957, с. 21-25).

У романі англійця Девіса Вейса «Піднесене і земне», присвяченому життю Моцарта і його часові, як і в післямові до нього, написаній згаданим вище І. Белзою, також чітко простежується тенденція вважати хворобу Моцарта отруєнням, Сальєрі — отруйником. У заключній главі роману Моцарт, який опам’ятався після втрати свідомості і побачив лікаря Кластера, раптом схвильовано крикнув: «Адже мене отруїли, лікарю? Зіпсованою провізією? Це зробив Cальєрі».

Залишається тільки догадуватись про те, що слугувало письменнику підставою для зображення подібної сцени. І. Белза у своїх коментарях до книги Д. Вейса стверджував, що, працюючи над романом, автор не використовував важливих літературних джерел — монографію про Моцарта А. Улибишева, що вийшла спочатку у французькому, а потім у російському перекладі, монографію О. Яна, п’ятитомне дослідження Т. Візева і М. Сен-Фуа.

Відстоюючи версію отруєння великого композитора, І. Белза вказав, що «протягом останнього десятиліття (а післямову він написав у 1970 р. — І.Т.) медичні журнали всього світу... помістили декілька десятків статей, які констатували, шо, судячи з описаних сучасниками симптомів... він був отруєний сулемою». Це твердження, як ми могли вже переконатися на основі професійних доводів Є. Ліхтенштейна, є помилковим.

Вже в наші дні витоки версії про отруєння Моцарта і її подальша історія знайшли відображення в публікації, що з’явилася на сторінках журналу «Знання — сила» в кінці 1990-х років. Вона підготовлена за матеріалами передачі радіо «Свобода», автором якої був Маріо Корті. Вражає сам початок публікації: «За столом у темному віденському трактирі, — оповідає М. Корті, коментуючи зображення на малюнку М. Врубеля, — Моцарт і Сальєрі. Лівою рукою Моцарт тягнеться до келиха, у який Сальєрі підливає отруту. В обличчі підступність, ненависть, заздрість». А потім у подальших шести нарисах «Так створюють легенди», «Визнаний законодавець світу» (О. Пушкін — І.Т.), «Реквієм», «До зробленого легко додається», «Заздрість», «Смерть Моцарта» на основі докладного аналізу раніше маловідомих матеріалів доводиться, що зміст і пушкінської трагедії, і відомої п’єси Гетера Шиффера, і не менш відомої американської кінокартини Мілоша Формана «Амадей», у яких утілилася версія про отруєння, суперечать фактам.

«Художній твір, — помічає М. Корті, — діє на людину, як наркотик. Він живе своєю реальністю, яка не збігається з реальністю життя, і в масовій свідомості художня правда сприймається як правда справжня. Отже, художній твір не вірогідніший, а міцніший. Стійкіший, я б навіть сказав обманливіший, ніж факти життя. Резюмую: п’єса «Моцарт і Cальєрі» основана на чутках, а саме, що Cальєрі заздрив Моцарту, що він публічно обсвистав «Дон Жуана», що Cальєрі нібито сам зізнався в отруєнні Моцарта». І далі: «У легенді про Моцарта і Cальєрі ми виділили декілька елементів. Плітки. Романтика, Пушкін. Драматург Шиффер. Комерційна картина Формана «Амадей» і т.д. — ось вам готова формула, простий рецепт. Вийде прекрасна легенда».

Звернемося до нарису з цієї публікації «Смерть Моцарта», зміст якого особливо може зацікавити читача. У ньому висловлюється 12 варіацій версії на тему смерті Моцарта. На думку М. Корті, більшість із них — плід уяви романтиків. Дев’ять варіацій — це зловмисне отруєння, але здійснене не Сальєрі, а іншими ворогами (масони, італійська камарилья, учні, ревнивий чоловік), одна — ниркова хвороба, одна — самоотруєння. Єдина версія, що стосується 1823 р. (через 30 років після смерті Моцарта), — гіпотеза отруєння його Cальєрі, а ще через сім років, у 1830 р., з’являється пушкінська маленька трагедія.

Із представлених варіацій версії отруєння особливу увагу токсикологів привернула гіпотеза про «самоотруєння ртуттю». Згідно з останньою, Моцарт хворів на сифіліс, від якого або сам лікував себе ртуттю, або допомагав йому в лікуванні за допомогою ртутних препаратів його друг і покровитель Ван Світен. Проте, як викладено вище, клінічні прояви його хвороби, що передували смерті, не подібні до хронічного ртутного отруєння.

На закінчення відзначимо, що Cальєрі не тільки «інкримінували» підступне отруєння Моцарта, але і вбачали при цьому причину його заздрості в тому, що він нібито був «ремісником від музики». Це не відповідає дійсності, бо він був, поза сумнівом, талановитим композитором, людиною великої працездатності, неабияким педагогом. Адже в нього вчилися і Бетховен, і Шуберт. Про талант Cальєрі говорив не так давно на одному з концертів у Києві відомий музикант Володимир Крайнєв, представляючи публіці концертну програму з творів Моцарта і Cальєрі. Як писали музикознавці про виконання цієї програми, вона розвіяла всю похмуру славу Cальєрі і показала його композиторський дар.

«Саме ця програма, — писала в своєму нарисі «Зовсім не сумна історія» С. Боткіна, — містила в собі прихований драматизм, глибокий зміст, що стосується не тільки музичної сфери». І далі вона ж відзначає, що ось так «Антоніо Cальєрі через 140 років, які минули після написання відомої трагедії Пушкіна, був реабілітований», і інтерес до нього, мабуть, викликатиме надалі не стільки похмура слава гіпотетичного вбивці, скільки його музика.

Хочеться ще раз підкреслити, що версія про зловмисне отруєння Моцарта укорінилася в свідомості багатьох завдяки відомій драмі О.С. Пушкіна. Ця думка прозвучала і в книзі «Я, Майя Плісецька», випущеній у світ видавництвом «Новости» в 1994 р. Автор книги — чудова балерина і наша сучасниця, яка розповіла про великі радощі та муки справжньої творчості, у главі «Хочу справедливості» висловилася з притаманною прямотою і непримиренністю щодо нинішніх сальєристів у музиці. Ось уривок із цього розділу: «...Сама я не вірю, що Cальєрі дійсно отруїв Моцарта. Звели наклеп на старого його ж власні сальєришки. Все через заздрість, все через підлість, все через людську суть. Але Пушкін так вичерпно оголив механізм заздрості творця до творця, що жоден адвокат у світі не здатен вибілити лиходійську репутацію справжнього Cальєрі». Сказано максимально чітко й образно.

Та все ж на науковій сесії інституту моцартознавства в Зальзбурзі, де заслуховували спеціальну доповідь на тему «Легенда про отруєння Моцарта», її учасники дійшли висновку: версія про насильницьку смерть Моцарта безпідставна. Багато в чому такий висновок базувався на доводах фахівців-токсикологів.  



Back to issue