Газета «Новости медицины и фармации» 8 (619) 2017
Вернуться к номеру
Акварель життя доктора Петнегазі (роздуми читача)
Разделы: От первого лица
Версия для печати
«Ти знаєш, що ти — людина, ти знаєш про це чи ні?» — ці рядки з вірша славетного поета Василя Симоненка відомі всій Україні. Але в найвищому ступені така моральна настанова має втілюватися в лікарській професії, у суто медичному покликанні. Звісно, характери, вчинки, потяги, суперечності й в даному середовищі — аж ніяк не ідилія. Про це писав ще А.П. Чехов, наголошуючи водночас, що «врачам многое простить должно». Втім щодо хірургії й хірургів, коли життя іншої людини знаходиться безпосередньо в твоїх руках і залежить від твоїх знань та хисту, поєднання фахової майстерності та вправності з необхідними якостями душі — демократичністю та принциповістю й становить, якщо ваша ласка, акварель доброчесності.
Саме в таких тонах та фарбах вимальовується постать відомого закарпатського хірурга, уродженця Мукачева, заслуженого лікаря України, закордонного члена Академії наук Угорщини, кандидата медичних наук Дезидерія Сигізмундовича Петнегазі крізь книгу його спогадів із напрочуд скромною назвою «Про життя, професію, родину» (Ужгород, 2017). Цікаву книгу, де з обкладинки, як бачимо, посміхається Дезидерій Петнегазі, видано до його 90-річчя.
З огляду на те, що автор народився 1927 року, коли у Європі невдовзі вибухнули та почали вирувати політичні та військові пристрасті та зміни, його літа, ще з юності, неначе інтегрували ці спалахи й відлиги. «Народився за чехів, у Чехословацькій республіці, навчався в угорській гімназії, середню освіту отримав у російській школі, а вищу — в українському університеті», — пише в передмові відомий нейрохірург, ректор Ужгородського національного університету, президент Асоціації нейрохірургів України Володимир Смоланка. Тож додамо, що доктор Петнегазі досконало володіє всіма цими мовами, а до того ж й німецькою. Це сприяло й широкій його науковій освіченості й певному європеїзму, що виявився у встановленні дружніх, зокрема, професійних контактів з колегами із землі Гессен (Федеративна Республіка Німеччина). Це лише штрихи, дуже зворушливі, щодо долі філантропа Гланца, але в біографії героя цих сторінок і вони показові.
/24_u.jpg)
Веремії часу, на щастя, майже обминули Дезі, єдину дитину в інтелігентній родині, що походила від лицарів Угорщини, починаючи від Давида Петнегазі, що звільнив завдяки своїй мужності Буду. Як на мене, ця спадкова лінія відбилася й у вдачі Дезидерія, бо він, як кажуть, інтелектуал й поборник культури не першого покоління. Варто зауважити, що спогади складено майстерно, з чарівною відвертістю, з калейдоскопом цікавих, але іноді й прикрих випадків (коли, скажімо, відвідувачка санаторію «Човен», з посадової верхівки, застряла на колесі видовищ). Це внесок у сторінки, запашні, але інколи й драматичні, ініціатора ідеї мемуарів та упорядника Івана Артьомова.
У книзі особливим чином не акцентується увага на певній ліберальності доктора Петнегазі, та читач її відчуває — від моменту, коли випускник медичного факультету (1946 р.) Ужгородського університету добровільно згодився на прохання іншої випускниці податися в гірський Свалявський район замість Тягівського, куди отримав призначення. Й це, до слова, далеко…
Саме тут, починаючи від клопотів на чолі дільничної лікарні в селі, Петнегазі зростав як хірург. Але ж був час різних комісій, й одного разу молодий лікар, який ненавмисно мав відношення до фінальної помилки, йменував дитячий загін яслами, чекав догани за це. Обласний хірург Степанян знайшов вихід: відрядив Петнегазі на курси вдосконалення лікарів до Києва, в Інститут травматології та ортопедії. Науковим його керівником став славетний фахівець, лауреат Державної премії СРСР Костянтин Михайлович Клімов. Таким чином, і травматологія увійшла відтоді в арсенал досвіду закарпатця. Втім найулюбленіший його вчитель у професії — патріарх хірургії рідного краю професор Олександр Васильович Фединець. Символічна деталь із спостережень автора: професор абсолютно не вживає алкоголю, дуже стриманий в їжі, байдужий до фуршетів — необхідний приклад.
Перебуваючи вже в Сваляві як районний хірург, Дезидерій Сигізмундович мав нагоду зустрітися з відомим хірургом академіком Борисом Васильовичем Петровським. До його прохання проконсультувати захворілу мати Б. Петровський поставився колегіально, відновивши діагноз і вказавши, що то був холангіт.
/24_u2.jpg)
Петнегазі лише фрагментарно зупиняється на хірургічних викликах, коли після об’єднання кількох районів центральною інстанцією стала лікарня в Сваляві. Ясно лише одне: він наполегливо вчився в кращих клініках країни. І нібито й несподіваний факт, що його призначили завідувачем хірургічного відділення міської лікарні в Ужгороді, до того ж університетської бази, був насправді справедливим й закономірним. Занотуємо, що автор тепер віддає належне секретарю міської партії Машкову, який істотно сприяє сучасній розбудові лікарні.
Д. Петнегазі керував цим клінічним осередком упродовж 17 років, передавши надалі кермо своїм учням І. Кураху та В. Ганчину. Івану Кураху було довірено й цю зразкову лікарню.
У книгу включено роботи Д. Петнегазі з нагоди ювілею хірурга В. Русина, яскраві й доказові публікації з медичного просвітництва. Приваблює в книзі ряд фото, зокрема, декілька його фото з улюбленою дружиною Ольгою Захлєбною, сімейні фрески, де родовід автора неначе сяє доброзичливими гарними обличчями. Власне маємо матрикул Людини. Добра й щастя авторові, що й досі є не зайвою постаттю в рідній лікарні.
Юрій Віленський,
кандидат медичних наук,
номінант Всеукраїнської
літературно-мистецької премії
імені С. Руданського