Международный эндокринологический журнал Том 15, №6, 2019

Вступ

Цукровий діабет (ЦД) визначений Всесвітньою організацією охорони здоров’я (ВООЗ) як неінфекційна епідемія, саме у зв’язку з цим 2006 року ухвалено резолюцію ООН про боротьбу з ЦД. Якщо на початку 80-х років минулого століття число хворих на ЦД становило близько 30 млн, то у 2015 році у світі зареєстровано близько 422 млн осіб із ЦД. За прогнозами експертів ВООЗ та Міжнародної діабетичної федерації, до 2040 року очікується, що ця цифра сягне понад 642 млн [1, 2]. В Україні станом на 2013 рік зареєстровано понад 1,3 млн пацієнтів, а щорічний приріст оцінюється в 4–5 % [3, 4]. Поширеність ЦД в усьому світі швидко зростає і досягає в середньому 2–4 % від загальної популяції. З віком частота ЦД зростає, досягаючи в осіб, старших від 65 років, 7–8 % [4].

ЦД 2-го типу (ЦД2) є найбільш поширеним типом діабету, на який припадає близько 90 % всіх випадків [5]. Зазвичай він характеризується інсулінорезистентністю (ІР), патологічним станом, при якому спостерігається недостатня біологічна відповідь клітин на дію інсуліну при його достатній концентрації в крові. Також як важлива медико-соціальна та клінічна проблема сьогодні розглядається метаболічний синдром (МС), що охоплює близько 25 % дорослого населення [6, 7]. Відповідно до сучасних уявлень, ЦД2 є МС поліетіологічного характеру, який проявляється хронічною гіперглікемією з порушенням обміну вуглеводів, жирів і білків у результаті дефекту секреції інсуліну, його дії і/або одночасно обох факторів [7].

Дефіцит вітаміну D на сьогодні визнаний пандемією з вираженими клінічними ефектами. Його поширеність залежить від географічного положення, сезону та етнічної приналежності. На 2008 рік у світі нараховується 1 мільярд осіб, які мають дефіцит або недостатність вітаміну D, і на сьогодні це число, найімовірніше, вище [8]. Попри певні відмінності в лабораторних підходах, які використовуються для визначення порогової величини D та його дефіциту в різних країнах, очевидним є той факт, що практично в усіх регіонах світу реєструються субоптимальні рівні 25(ОН)D у широких верств населення. Зокрема, гіповітаміноз D є більш вираженим взимку в усіх вікових групах жителів Азії [9, 10], Європи [11, 12], Латинської Америки [13], Близького Сходу [14], Північної Америки [15] та Океанії [16].

Традиційно вітамін D вважався регулятором мінерального обміну, але нові наукові досягнення дозволили розширити уявлення про фізіологічну роль цього вітаміну. Останнім часом гіповітаміноз D вважається одним із факторів ризику розвитку ЦД2 і MС, що сприяє збільшенню ІР і зниженню секреції інсуліну [17]. Відкриття рецепторів до гормонально активних форм вітаміну D (VDR) та їх синтезу в клітинах «нетрадиційних» для цього вітаміну органів і тканин передбачає ширший спектр фізіологічних ефектів вітаміну. Існує декілька механізмів впливу вітаміну D на ендокринну частину підшлункової залози, включаючи пряму стимуляцію секреції інсуліну шляхом активації VDR в β-клітинах. Внаслідок іншого спостерігається локальна активація вітаміну D за допомогою ферменту 1α-гідроксилази, що призводить до внутрішньоклітинної регуляції кальцію та, відповідно, підвищує секрецію інсуліну. Також активна форма D₃ здатна безпосередньо впливати на транскрипцію гена інсуліну [18].

Також установлено, що шляхом регуляції концентрації позаклітинного кальцію, наявності VDR у скелетних м’язах та активації PPAR-δ-фактора транскрипції, що бере участь у метаболізмі жирних кислот у жировій тканині і скелетних м’язах, вітамін D може покращувати чутливість периферичних тканин до інсуліну [19, 20]. Отже, вітамін D бере активну участь як у секреції інсуліну, так і в ІР, двох основних ланках патогенезу ЦД2.

Метою даного дослідження було оцінити ІР, функціональну активність β-клітин та параметри метаболічного профілю в пацієнтів із ЦД залежно від забезпеченості організму пацієнтів вітаміном D.

Матеріали та методи

На базі Київського міського клінічного ендокринологічного центру було проведено перехресне одноцентрове дослідження, в яке було включено 109 пацієнтів із ЦД2. Основними критеріями включення були: вік від 18 до 75 років, наявність ЦД2, встановленого на підставі критеріїв Американської діабетичної асоціації (глюкоза плазми натще ≥ 7,0 ммоль/л; глюкоза плазми при випадковому вимірюванні ≥ 11,1 ммоль/л; рівень HbA1c ≥ 6,5 % або глюкоза вище 11,1 ммоль/л через 2 години після проведення тесту толерантності з 75 г глюкози) [21], пацієнти, які до моменту включення отримували стабільну дозу інсуліну і/або пероральних гіпоглікемічних засобів щонайменше протягом трьох місяців та глікований гемоглобін (HbA1c) < 12,0 %.

Критерії виключення включали наявність ЦД 1-го типу або вторинного діабету, злоякісних новоутворень і наявність в анамнезі гіперпаратиреозу, остеопорозу, нефролітіазу або гіперкальціємії. Також у дослідження не включали пацієнтів, які повідомили, що за 3 місяці до початку приймали протисудомні препарати або біологічні добавки з кальцієм чи вітаміном D.

Протокол був затверджений комісією з етики при Київському міському клінічному ендокринологічному центрі (протокол № 21 від 18.02.2019 р.), а саме дослідження проводилося згідно з основними рекомендаціями Гельсінської декларації (1979 р.). До початку та перед проведенням будь-яких процедур мета і методологія дослідження були повністю роз’яснені учасникам, після чого всі пацієнти дали письмову інформовану згоду на участь у даному дослідженні.

Після підписання інформованої згоди в пацієнтів натще були зібрані зразки сироватки крові і негайно заморожені при t –20 °С. Для кожного пацієнта отримано відповідні клінічні і демографічні дані. Антропометричні параметри включали вимірювання маси тіла та зросту з точністю до 100 г і 0,5 см відповідно. Індекс маси тіла (ІМТ) розраховували як масу тіла в кілограмах, поділену на квадрат зросту в метрах (вага/зріст²). Окружність талії (ОТ) пацієнта вимірювалась без одягу, на 1 cм вище верхніх передніх гребенів клубової кістки, на видиху в положенні стоячи, при цьому пацієнт був без взуття, стопи торкались одна одної, а руки були вільно опущені. Нееластичну вимірювальну стрічку розташовували перпендикулярно поздовжньої осі тіла і паралельно підлозі; вона була натягнута та щільно прилягала до вимірювальної поверхні.

Концентрацію 25(OH)D у сироватці крові оцінювали за допомогою електрохемілюмінестцентного білок-опосередкованого методу, що використовується для кількісного визначення (Roche Diagnostics, Mannheim, Німеччина) із внутрішньо- та міждослідницьким коефіцієнтом варіації < 5,5 % та < 7,0 % відповідно. Для аналізу використовується білок, що зв’язує вітамін D (vitamin D binding protein — VDBP) як каркасний білок, який зв’язується з обома формами — 25-OH D₃ і 25-ОН D₂ [22]. В основі методу лежить трьохетапний процес інкубації тривалістю 27 хвилин. На першому етапі зразок сироватки інкубують із реагентом для попередньої обробки, який вивільняє загальний 25(ОН)D від VDBP. На етапі 2 попередньо оброблений зразок інкубують із міченим рутенієм VDBP, створюючи комплекс між 25-(ОН)D та VDBP [23]. Третій етап інкубації передбачає додавання покритих мікрочастинок стрептавідином і міченого біотином 25(ОН)D. Вільні сайти рутенільованого VDBP стають зайнятими, утворюючи комплекс, що складається з міченого рутенієм VDBP і міченого біотином 25(OH)D. Весь комплекс зв’язується з твердою фазою через взаємодію біотину і стрептавідину.

Для оцінки функції β-клітин (B%) і чутливості до інсуліну (S%) була використана модель HOMA-2-IR, яка є модернізованою версією структурної математичної моделі на основі визначення концентрації глюкози плазми та інсуліну натще — HOMA (homeostasis model assesment), з визначенням індексу НОМА-IR за формулою: імунореактивний інсулін (мкОД/мл) × глюкоза плазми натще/22,5, вперше запропонованою Matthews et al. Ця модель може бути розрахована з використанням програмного забезпечення, що поставляється Оксфордським центром ендокринології, діабету та метаболізму, і доступна за посиланням: http://www.dtu.ox.ac.uk/homacalculator/index.php.

НОМА-2 має такі переваги: можливість розрахунку за допомогою С-пептиду замість інсуліну натще; розширений діапазон значень для інсуліну до 1–300 мОД/л та 20–460 мг/дл для глюкози з поправкою на гіперінсулінемію та гіперглікемічні стани; поправка на печінкову та периферичну ІР і рівень циркулюючого проінсуліну.

Глюкозу в крові визначали, використовуючи глюкозооксидазний метод за Трінде. Рівень інсуліну в крові вимірювали за допомогою методу електрохемілюмінесцентного імуноаналізу (ECLIA) із діапазоном референтних значень 2,6–24,9 мОД/л (Cobas 6000, Roche Diagnostics, Базель, Швейцарія). С-пептид вимірювали з використанням методу хемілюмінесцентного імуноаналізу комерційними наборами (Immulite, Siemens AG, Німеччина) із значенням в нг/мл. HbA1c вимірювали за допомогою імунотурбодиметричного аналізу на автоматичному аналізаторі Cobas 6000 (Roche Diagnostics, Базель, Швейцарія) із діапазоном референтних значень від 4,8 до 5,9 %. Рівень HbA1c був стандартизований еталонним методом, узгодженим із DCCT (Diabetes Control and Complications Trial) та Національною програмою стандартизації глікованого гемоглобіну NGSP (National Glycohemoglobin Standardization Program).

Тригліцерид-глюкозний індекс (TyG) є новим методом скринінгу ІР, оскільки простий у використанні та вимагає визначення лише двох лабораторних визначень: ln [тригліцерид натще (мг/дл) × × глюкоза натще (мг/дл)]/2. Згідно з даними Salazar et al., порогове значення TyG-індексу, при якому констатують ІР, становить > 4,49 із чутливістю 82,6 % та специфічністю 82,1 % (AUC = 0,889, 95% ДІ 0,854–0,924).

Концентрацію загального холестерину (ЗХ), холестерину ліпопротеїнів високої щільності (ЛПВЩ) та тригліцеридів (ТГ) вимірювали з використанням ферментативних наборів зі стандартизованими реагентами (BioVendor, Чехія). Ліпопротеїни низької (ЛПНЩ) і дуже низької щільності (ЛПДНЩ) розраховували за формулою Friedewald, тільки якщо рівень ТГ був нижчим за 5,5 ммоль/л; при перевищені зазначеного порога концентрація ЛПНЩ була виміряна за допомогою електрофорезу і денситометрії (BioVendor, Чехія).

Статистичний аналіз виконували за допомогою стандартного пакета програм SPSS версії 21.0. Кількісні зміні наведені у вигляді середньої величини та стандартного відхилення середньої величини (М ± SD), якісні — у відсотках. Для перевірки гіпотези про нормальний розподіл використовували одновибірковий тест Колмогорова — Смирнова. Для оцінки відмінності кількісних показників використовували однофакторний дисперсійний аналіз (One-Way ANOVA), і якщо результат був вірогідним, виконувався апостеріорний тест Tuckey. Дані з непараметричним розподілом аналізували з використанням критерію Крускалла — Уолліса. При аналізі якісних змінних застосовували критерій χ². Зв’язок між концентрацією вітаміну D та метаболічними параметрами оцінювали за допомогою одновимірного кореляційного аналізу Пірсона.

Одновимірний та множинний логістичний регресійний аналіз був використаний для виявлення незалежних факторів, які асоційовані з дефіцитом вітаміну D. Для цього дефіцит D використовували як залежну змінну, а в ролі предикторів протестували клініко-лабораторні параметри, зміни яких були статистично вірогідними в одновимірній моделі. Дані наведені у вигляді відношення шансів (OR) з 95% довірчими інтервалами (95% ДІ). Рівень значущості вважали вірогідним при p < 0,05.

Результати

Усі пацієнти були розподілені згідно із сучасними рекомендаціями Європейської ендокринологічної асоціації щодо забезпеченості вітаміном D [24] на 3 групи: група 1 (n = 11) — без встановленого дефіциту, з оптимальним рівнем вітаміну D (> 30 нг/мл), середній вік хворих становив 57,45 ± 8,49 року, тривалість ЦД — 13,82 ± 9,62 року; група 2 (n = 38) — із недостатністю вітаміну D (21–29 нг/мл), середній вік пацієнтів — 61,97 ± 9,79 року, тривалість ЦД — 12,05 ± 5,90 року, та група 3 (n = 60) — із дефіцитом вітаміну D, що був діагностований при значенні < 20 нг/мл, середній вік учасників — 60,43 ± 10,47 року, тривалість ЦД — 12,95 ± 6,90 року. Групи хворих, включених у дослідження, були однотипними за віком (р = 0,412) і статтю. Між обстежуваними групами не відзначалося статистично вірогідної різниці за тривалістю ЦД2 (р = 0,705). Рівень сироваткового вітаміну D за групами наведений на рис. 1.

Результати антропометричних, клінічних та лабораторних показників представлені в табл. 1.

ІМТ був підвищений у всіх пацієнтів, а його середнє значення зростало паралельно зі зменшенням концентрації вітаміну D у сироватці. Найвищий ІМТ спостерігався в групі дефіциту D — 32,92 ± 6,82 кг/м², проте порівняно з пацієнтами інших обстежуваних груп статистично вірогідних відмінностей не виявлено (р = 0,107). Поширеність ожиріння (визначалось як ІМТ > 30,0 кг/м²) у пацієнтів з оптимальним рівнем D (група 1) становила 45,5 % та 50,0 % — у групі з його недостатністю. Найвищу частота ожиріння діагностовано в пацієнтів із дефіцитом D — 58,3 %, проте статистично вірогідної різниці між групами за даним показником не спостерігалося (р = 0,600).

Морбідне ожиріння (ІМТ > 40,0 кг/м²) діагностовано лише в пацієнтів із зниженою концентрацією вітаміну D. У групі з дефіцитом D морбідне ожиріння спостерігалось у 10 (16,7 %) пацієнтів, що статистично вірогідно не відрізнялось від групи недостатності D (група 2), в якій страждали від даної патології двоє (5,3 %) учасників (р = 0,100). З іншого боку, дефіцит вітаміну D асоційований із вісцеральним ожирінням (табл. 1). Нами відзначалося статистично вірогідне збільшення ОТ у групі дефіциту D порівняно з пацієнтами з його оптимальним рівнем (92,91 ± 9,60 проти 105,83 ± 18,44 см, р = 0,030). Також ОТ у даній групі був вищим порівняно з пацієнтами з недостатністю D₃, проте зміни були невірогідними (р = 0,125). Також лише в пацієнтів із D-дефіцитом спостерігався обернений кореляційний зв’язок середньої сили між вітаміном та ІМТ (рис. 2А) і ОТ (рис. 2В).

Найтяжче порушення вуглеводного обміну діаг–ностовано в пацієнтів із дефіцитом вітаміну D. Згідно з отриманими результатами ми спостерігали практично ідентичні значення індексу HOMA-2-IR (2,12 ± 0,71 проти 2,25 ± 0,95, р = 0,963) та чутливості до інсуліну (S% — 57,11 ± 32,07 проти 54,69 ± 32,5, р = 0,965) відповідно в групі оптимального рівня D та його недостатності (група 2). Значення індексу HOMA-2-IR було статистично вірогідно вищим на 46,2 % (р = 0,004), а чутливості до інсуліну — на 27,5 % (р = 0,027) нижчим у групі дефіциту D порівняно з його недостатністю (група 2).

Крім того, статистично вірогідне підвищення C-пептиду як маркера ІР відзначалося в групі дефіциту вітаміну D порівняно з обома іншими групами обстежуваних (табл. 1). Ці зміни також супроводжуються неадекватним глікемічним контролем. Середнє значення для HbA1c понад 9 % спостерігалось лише в групі дефіциту вітаміну D, що було статистично вірогідно вище порівняно з пацієнтами з оптимальним рівнем вітаміну, у яких даний показник становив 7,75 ± 1,06 % (р = 0,016). Функціо–нальна активність β-клітин статистично вірогідно не змінилась між усіма групами незалежно від статусу вітаміну D (табл. 1).

В одновимірному кореляційному аналізі за Пірсоном статистично вірогідні кореляційні зв’язки виявлено лише в групі пацієнтів із D-дефіцитом. Показниками, для яких виявлено негативний кореляційний зв’язок із концентрацією вітаміну D, були HbA1c, HOMA-2-IR та чутливість до інсуліну (рис. 3A–D). Обернений зв’язок максимальної сили виявлений між вмістом вітаміну D та С-пептидом (r = –0,401, p = 0,001) (рис. 3В, табл. 2).

Зрушення ліпідних параметрів різного ступеня вираженості діагностувалося в пацієнтів всіх обстежуваних групи. Загалом ми відмічали підвищення проатерогенних частинок (ЗХ, ТГ, ЛПНЩ і ЛПДНЩ) паралельно зі зменшенням протекторних ЛПВЩ.

Найбільш виражені зміни були констатовано в групі дефіциту вітаміну D. Згідно з отриманими результатами середнє значення ТГ становило 2,69 ± 1,87 (p = 0,033), ЛПДНЩ — основного транс–портера ТГ — 1,21 ± 0,85 ммоль/л (р = 0,039), що практично вдвічі статистично вірогідно вище порівняно з групою з оптимальним рівнем вітаміну D.

З іншого боку, спостерігалась лише тенденція до зростання даного класу ліпідів порівняно з групою недостатності вітаміну D (р = 0,284 для ТГ та р = 0,246 для ЛПДНЩ відповідно). Також у пацієнтів із D-дефіцитом ми виявили статистично вірогідний обернений зв’язок слабкої сили між вітаміном D та концентрацією ТГ (r = –0,290, p = 0,025) і ЛПДНЩ (r = –0,297, p = 0,021) відповідно (рис. 4В, С, табл. 2). Рівень антиатерогенних ЛПВЩ був практично ідентичний у пацієнтів груп 2 і 3 — із зниженою концентрацією вітаміну D. У групі з оптимальним забезпеченням вітаміном D у середньому спостерігалась вища на 0,3 ммол/л концентрація ЛПВЩ, проте зміни в міжгруповому аналізі були незначущими (р = 0,434). Рівень ЗХ статистично вірогідно не змінився в міжгруповому аналізі незалежно від забезпеченості вітаміном D. З іншого боку, в кореляційному аналізі Пірсона лише в групі D-дефіциту виявлено негативний слабкий зв’язок між вітаміном D₃ та ЗХ (r = –0,352, p = 0,006) (рис. 4А, табл. 2).

Нещодавно TyG-індекс був запропонований як новий простий маркер ІР. У нашому дослідженні паралельно з погіршенням D-статусу спостерігалось зростання TyG-індексу. Максимального значення TyG індекс досяг у пацієнтів із дефіцитом вітаміну D — 5,17 ± 0,41, проте рівня статистичної вірогідності порівняно з іншими групами досягнуто не було (р = 0,197). У пацієнтів із дефіцитом вітаміну D спостерігався негативний слабкий кореляційний зв’язок між даним індексом та концентрацією вітаміну D (r = –0,318, p = 0,013) (рис. 4D, табл. 2).

В одновимірному аналізі Пірсона статистично вірогідний кореляційний взаємозв’язок, як уже вище зазначалося, був виявлений лише в групі дефіциту вітаміну D. За нашими даними, обернений, різний за силою, проте здебільшого слабкий кореляційний зв’язок установлено між рівнем вітаміну D та антропометричними параметрами, рівнем ліпідів, показниками глікемічного контролю та маркерами ІР (табл. 2, рис. 2–4). Корекція ІМТ, вік і стать — предиктори, які можуть вплинути на D-статус. Після корекції ІМТ статистично вірогідний зв’язок, проте меншої сили залишився лише для HbA1c (r = –0,264; p = 0,047), C-пептиду (r = –0,394; p = 0,003 ), чутливості до інсуліну, S% (r = 0,277; p = 0,037), TyG-індексу (r = –0,285; р = 0,032), ЗХ (r = –0,298; р = 0,025) та ЛПДНЩ (r = –0,264; р = 0,047) (табл. 2).

В одновимірному логістичному регресійному аналізі незалежними предикторами, асоційованими з дефіцитом вітаміну D у пацієнтів із ЦД2, були такі фактори: HbA1c (ОR 2,269; 95% ДІ 1,163–4,427; р = 0,038), HOMA-2-IR (OR 2,204; 95% ДІ 1,046–4,643; р = 0,038), C-пептид (OR 1,907; 95% ДІ 1,003–3,625; р = 0,049), ОТ (OR 1,075; 95% ДІ 1,0–1,154; р = 0,049), ТГ (OR 3,280; 95 % ДІ 1,135–9,478; р = 0,028) і ЛПВЩ (0,180; 95% ДІ 0,030–1,080, р = 0,049).

Усі змінні, які були статистично значущими в одновимірному аналізі, були включені в покроковий множинний логістичний регресійний аналіз. Як видно з табл. 3, нами було побудовано декілька регресивних моделей. Відповідно до них незадовільний глікемічний контроль, установлений за рівнем HbA1c, був незалежно від прийому метформіну (R² Нейджелкерка = 0,274) і рівня ЛПВЩ (R² Нейджелкерка = 0,218) асоційований із дефіцитом вітаміну D.

Обговорення

Вітамін D проявляє біологічну дію головним чином через VDR (vitamin D receptor), що належить до суперродини ядерних рецепторів і регулює експресію генів ліганд-опосередкованим чином. Недавнє дослідження продемонструвало, що β-клітини підшлункової залози мають VDR і метаболіти вітаміну D стимулюють секрецію і вивільнення інсуліну [25]. Крім того, VDR-дефіцитні (–/–) миші мають більш високу поширеність ЦД2 [26], при цьому припускають, що сигнальний шлях вітаміну D може мати відношення до патогенезу даного захворювання. Інші дослідники [27] включили в дослідження групу з 903 практично здорових дорослих (середній вік — 74 роки) без ознак предіабету або цукрового діабету під час відвідин клініки з 1997 по 1999 рік, а потім спостерігали за учасниками до 2009 року. Було встановлено, що в осіб із сироватковим рівнем 25(OH)D менше 30 нг/мл спостерігається в 5 разів вищий ризик розвитку ЦД2 порівняно з учасниками з рівнями понад 50 нг/мл.

Найбільш важливим, на нашу думку, є встановлення в регресійному аналізі незалежного від глікемічного контролю зв’язку між дефіцитом вітаміну D₃ і прийомом метформіну (OR 5,191; 95% ДІ 0,966–27,903). Підсилює дане твердження той факт, що ми не виявили статистичної вірогідної різниці за процентним співвідношенням між пацієнтами різних груп, які отримують метформін (р = 0,264), так само як і середньодобова доза для метформіну була зіставлена для всіх груп (р = 0,317). Дана знахідка стає ще більш актуальною з урахуванням попередньо встановленого факту, що прийом метформіну здатний індукувати дефіцит вітаміну В₁₂ у пацієнтів із ЦД2 [28]. На відміну від наших результатів недавнє ретроспективне дослідження в пацієнтів із ЦД2 (n = 706) не виявило негативного впливу метформіну на рівень вітаміну D. Рівень 25(OH)D статистично вірогідно не відрізнявся навіть після корекції, між пацієнтами на метформіні та тими, хто отримував іншу антидіабетичну терапію (p = 0,297; 95% ДІ для середньої різниці = –0,7–2,2 нг/мл). Паралельно в цій когорті було відзначено статистично вірогідно нижчий рівень  вітаміну В у пацієнтів на терапії метформіном [29]. При дослідженні впливу додаткового призначення вітаміну D на дієту, інсулін та/або пероральні гіпоглікемічні засоби порівнювали зміни з когортою пацієнтів без ЦД. Вченими було встановлено, що лише в групі прийому метформіну спостерігався вірогідний приріст рівня сироваткового вітаміну D₃ приблизно на 50–60 % порівняно з початковим рівнем (р < 0,001) [30].

Відзначаються різні можливі пояснення цих суперечливих результатів, включаючи методи, які використовують для визначення активної форми вітаміну D, а також фактори, які впливають на забезпеченість вітаміном D, а саме вік, раса, харчова поведінка та рівень фізичної активності, які, як відомо, також асоційовані з ризиком розвитку ЦД2.

Висновки

Дефіцит вітаміну D у пацієнтів із ЦД2 пов’язаний із більш вираженою ІР, ожирінням і неадекватним глікемічним контролем порівняно з оптимальним рівнем або його недостатністю.

Регресійний аналіз продемонстрував, що прийом метформіну асоційований із дефіцитом вітаміну D у пацієнтів із ЦД2 незалежно від рівня HbA1c. З іншого боку, ми не виявили вірогідних зв’язків між D-статусом і функціональною активністю β-клітин у пацієнтів із ЦД2.

Конфлікт інтересів. Автори заявляють про відсутність конфлікту інтересів та власної фінансової зацікавленості при підготовці даної статті.