Журнал «Здоровье ребенка» 3(12) 2008

Дезадаптоване дитинство формує субцивілізований, дисфункціональний за своїми наслідками для структури суспільства соціальний прошарок. Умови проживання, спосіб життя родини визначають стан здоров’я дитини в соціально дезадаптованій сім’ї (СДС). Зміни в поведінці та отримання навичок асоціальної поведінки (бродяжництво, жебрацтво, проституція) дезадаптованим дітям необхідні для виживання [3, 4].

Тривале перебування дитини в умовах хронічного соціально зумовленого стресу не може не відбитися на її психосоматичному стані та адаптаційних резервах організму. Залежно від тривалості та сили стресу адаптивні ефекти стрес-реакції можуть ставати уражаючими та перетворюватися на спільну ланку патогенезу різних захворювань [7]. Стійкість до стресорних уражень визначається співвідношенням активності стресреалізуючих та стреслімітуючих систем, що формується як на підставі генетично детермінованих особливостей організму, так і протягом життєдіяльності під впливом різних факторів. Дисфункція стресреалізуючих та стреслімітуючих систем організму призводить до дистресу, що клінічно проявляється психосоматичною патологією та реакціями дезадаптації.

Формування реакції дезадаптації в дитини прямо залежить від умов формування її як особистості, історії свідомих відносин з оточуючими [9, 10].

Мета дослідження — вивчення особливостей психосоматичного та нейровегетативного забезпечення в дітей, які виховуються в СДС.

Матеріали та методи

Робота проводилася на базі Луганського дитячого оздоровчого центру «Незабудка» та опирається на результати обстеження 219 дітей віком 6–15 років із СДС. Групою порівняння були 154 дитини з соціально адаптованих сімей. Серед обстежених дітей було 124 хлопчика (67,0 ± 4,2 %) та 95 дівчаток (43,0 ± 4,1 %); більшість дітей навчалися в середній школі (68,0 ± 3,8 %), 14,6 ± 6,2 % перебували в дитячому притулку, 15,5 ± 6,2 % навчалися в школі-інтернаті. За ступенем соціальної недостатності найбільшу підгрупу склали діти з неповних сімей — 40,6 ± 5,2 %, діти з соціально неблагополучних сімей склали 32,1 ± 5,5 %, соціальні сироти — 17,8 ± 6,1 %, діти, які перебували під опікою родичів, — 9,1 ± 6,4 %. У 35,6 ± 5,4 % випадків діти зазнали фізичного насильства з боку батьків внаслідок фізичного покарання.

Для оцінки функціонального стану ВНC вивчали вихідний вегетативний тонус (ВВТ), вихідну реактивність (ВР) методом кардіоінтервалографії (КІГ). Медико-психологічне обстеження проводилося з використанням колірного тесту М. Люшера з розрахунком коефіцієнтів за Г.А. Амєнєвим [1, 5], дитячого питальника неврозів [9], особистісного питальника Г. Айзенка, коректурної проби А.Г. Іванова-Смоленського, таблиці Шульте, проби на запам’ятовування 10 слів.

Статистичне опрацювання проводили за класичними математичними методами із застосуванням програми Microsoft Exсel.

Отримані результати та їх обговорення

Після визначення середніх розмірів інтерпретаційних коефіцієнтів ми встановили, що в дітей, які виховуються в соціально несприятливих умовах, вони вірогідно відрізняються від показників контрольної групи (рис. 1). Так, середній показник гетерономності склав 0,8 ± 0,19 проти –0,2 ± 0,3 в контрольній групі (р < 0,05), що відображає пасивність дітей із СДС. 63,0 ± 3,3 % з них мали таку рису характеру (проти 25,7 ± 3,5 %; р_Φ < 0,001); імовірно, пасивність виступала як захисна реакція, що дозволяла заспокоїтись. За рахунок ситуативно пасивної поведінки діти частково пристосовувалися до умов життя, протиставляючи себе оточенню негативно активною поведінкою та диктатом щодо слабших.

При аналізі показників вегетативного балансу відзначалося істотне симпатичне навантаження в 74,5 ± 2,9 % дітей. Ці діти мали вірогідно більший коефіцієнт працездатності, ніж ваготоніки (18,8 ± 0,2 проти 13,0 ± 0,4; р < 0,05). Середній показник концентричності у симпатикотоніків складав 1,9 ± 0,25 проти 1,95 ± 0,5 у ваготоніків (р < 0,5) та свідчив про їх ексцентричність, нерішучість, страх перед відповідальністю як прямі прояви комплексу неповноцінності.

Діти із CДC, у яких переважав парасимпатичний тонус ВНС, мали вірогідно вищий рівень стресового стану, ніж симпатикотоніки, — 16,9 ± 1,4 проти 4,7 ± 0,6 (р < 0,5) та рівень тривожності 6,3 ± 0,4 проти 1,1 ± 0,1 (р < 0,5). Тобто ваготоніки були більш чутливі до стресових факторів та мали знижену здатність до підтримання рівноваги при несприятливих впливах оточуючих.

Середній бал стресового стану в дітей із СДС був у 4 рази вищим за показник контрольної групи (8,3 ± 0,63 проти 2,0 ± 0,58, р < 0,05), що свідчило про напруження адаптації. Показник працездатності у них був вірогідно нижчим, ніж у контрольній групі, та складав 16,9 ± 0,25 проти 18,9 ± 0,26 (р < 0,05).

За допомогою дитячого питальника неврозів ми встановили, що в дітей, які виховувалися в соціально несприятливих умовах, усі коефіцієнти вірогідно перебільшували такі контрольної групи (рис. 2). При цьому за шкалою депресії та порушення сну середній показник серед дівчаток був більшим за показник хлопчиків (12,6 ± 0,5 та 12,1 ± 0,58 проти 11,2 ± 0,44 і 10,5 ± 0,54 відповідно, р < 0,05). Дівчатка були більш схильні до афективних реакцій, демонстрували схильність до суїциду та асоціальних вчинків.

Серед дітей із СДС була вірогідно вищою частота високого ризику формування вегетативних розладів (33,5 ± 3,2 %), ніж у контрольній групі (7,1 ± 2,0 %; р_Φ < 0,03), та частота порушень сну (38,7 ± 3,3 % проти 8,9 ± 2,3 %; р_Φ < 0,001), що підтверджувало наявність напруження адаптації серед дітей цієї категорії. При цьому 46,8 ± 5,6 % дітей, які зазнали фізичного насильства, мали високі показники за шкалою депресії та 35,5 ± 5,4 % дітей — за шкалою тривожності, тобто депресія виступала як фактор, що зменшував тривожність у разі частого повторення стресогенних випадків (рис. 3). Найчастіше високий ризик розвитку депресії зустрічався серед дітей, які перебували під опікою (64,7 ± 10,7 %). Імовірно, це було зумовлено особливостями психоемоційного стану дитини, яка вже втратила батьків та намагалася адаптуватися в новому для неї оточенні, що призводило до зростання психоемоційної напруги. Діти, які мали високі показники за шкалою депресії, мали пригнічений настрій, що змінювався немотивованою тривогою, дратівливістю. Показник депресії в них із високою інтенсивністю корелював із показником астенії (r = 0,87), ці діти частіше виявляли зниження пам’яті (r = –0,22), для них були характерними занижена самооцінка, відсутність впевненості в собі, низьке прагнення до власної успішності. Тобто в дітей формувався синдром маленького невдахи.

Також встановлено, що високі показники за шкалою депресії мали інтенсивний кореляційний зв’язок із порушенням сну (r = 0,68). У групі дітей із СДС кожна четверта дитина (24,6 ± 1,7 %) скаржилася на труднощі із засинанням, у 54,2 ± 3,4 % сон був поверхневий, що свідчило про наявність у них хронічного стресу та було проявом депресії.

Середній показник екстра-, інтровертованості в дітей із СДС був вірогідно вищим за показник контрольної групи і складав 16,1 ± 0,55 проти 10,5 ± 0,67 (р < 0,05), тобто ці діти були більш схильні до ризику та залежності від сторонньої думки, агресивності та запальності. Діти були досить контактними, але, як правило, за рахунок реакції пристосування до оточення, усвідомлення власної залежності від можливості контакту з дорослими та однолітками.

Виражений нейротизм мали 39,4 ± 3,3 % дітей із СДС (у контрольній групі 6,3 ± 1,9 %, р_Φ < 0,001). Для них були характерними емоційна збудливість, схильність до агресивності, дратівливості.

Крім цього, ми виявили ідеаторні порушення в дітей із CДC, що свідчили про наявність астенічного синдрому як прояву дезадаптації: задовільну концентрацію уваги мали лише 33,3 ± 3,2 % проти 55,7 ± 4,0 % в контрольній групі (р_Φ < 0,01), у 63,0 ± 3,2 % виявлене зниження безпосереднього запам’ятовування та у 84,5 ± 2,4 % — довготривалої пам’яті (р_Φ < 0,001). Ці особливості, імовірно, обумовлені тим, що дітей не заохочували до навчання, у них не були сформовані навички тренування пам’яті через відсутність контролю за успішністю навчання з боку батьків, що є характерним для звичайних сімей.

Відомо, що підтримка достатніх адаптаційних можливостей організму напряму залежить від функціональних резервів організму та його здатності до мобілізації цих резервів. У цьому плані ритмічна активність серця відображає діяльність механізмів саморегуляції, обумовлену безперервним процесом адаптації. Парасимпатичний відділ ВНС сприяє відновленню порушеної рівноваги та належить до компонентів стреслімітуючих систем, а стресовий вплив призводить до активації симпатичного відділу ВНС. За даними КІГ встановлено, що в дітей, які виховувалися в соціально дезадаптованих сім’ях, мало місце підвищення активності симпатичного відділу ВНС: вірогідне збільшення показників АМо — 35,5 ± 1,3 проти 26,2 ± 1,6; р < 0,05, ВПР — 0,36 ± 0,014 проти 0,28 ± 0,01; р < 0,05 та ІН₁ — 143,4 ± 8,3 ум.од., ІН₂ — 135,5 ± 8,1 ум.од. проти 84,5 ± 7,1 і 106,3 ± 5,9 ум.од. відповідно; p < 0,05. Показник адекватності процесів регуляції вказував на нервовий шлях стимулювання ВНС та вірогідно перебільшував показник контрольної групи (55,4 ± 3,9 проти 34,1 ± 2,2; р < 0,05), що свідчило про напруження компенсаторних механізмів організму. У групі дітей із CДC більшість (54,3 ± 4,6 %) мали вихідну симпатикотонію, 29,2 ± 5,37 % дітей — вихідну ваготонію; вихідну амфотонію мали тільки 16,4 ± 6,2 % (у контрольній групі 55,7 ± 7,9 %; p_Φ < 0,001). Для високотривожних дітей була більш характерною вихідна симпатикотонія, а для низько- і середньотривожних-— ейтонія. Для інтровертів була характерною нормотонічна ВР майже в половині випадків (49,4 ± 5,7 %), в екстравертів майже з однаковою частотою зустрічалися нормотонічна ВР (36,4 ± 5,1 %), асимпатикотонічна ВР (32,9 ± 5,0 %) та гіперсимпатикотонічна ВР (30,7 ± 4,9 %).

Нормальне вегетативне забезпечення (ВЗ) зустрічалося в 22,4 ± 2,8 % дітей із СДС (проти 47,1 ± 5,9 % в контрольній групі, p_Φ < 0,01), у 54,3 ± 3,4 % реєструвалося недостатнє ВЗ (проти 35,7 ± 3,2 % , p_Φ < 0,05). Питома вага дітей із задовільною адаптацією була вірогідно більшою в контрольній групі (54,5 ± 4,0 проти 10,1 ± 2,0 %, p_Φ < 0,001) і характеризувалася достатніми адаптаційними резервами організму (рис. 4). Стан незадовільної адаптації відзначався майже в кожної третьої дитини із СДС — 27,4 ± 3,0 % проти 11,7 ± 6,7 % в контрольній групі (p_Φ < 0,001).

Середні показники вмісту β-ендорфіну та серотоніну крові в групі дітей із СДС, які перебували в стані хронічного соціально обумовленого стресу, були вірогідно меншими показника контрольної групи (р < 0,05) (табл. 1).

Також встановлено, що жорстоке поводження є потужним стресогенним фактором, який суттєво впливає на стан стреслімітуючої системи внаслідок її постійного перенапруження (рис. 5).

Крім того, середній показник умісту в-ендорфіну в дітей, які мали вихідну симпатикотонію, був вірогідно меншим, ніж у дітей, які мали вихідну ваготонію та ейтонію (12,3 ± 0,77 проти 14,1 ± 2,05 та 15,3 ± 0,75 пг/мл відповідно, р < 0,05). Тобто в дітей, які перебували в стані тривалого психоемоційного стресу або потерпали від жорстокого поводження, гіперфункція стресреалізуючої симпатоадреналової системи призводила до виснаження та дефіциту стреслімітуючих систем (опіоїд- та серотонінергічної), внаслідок чого розвивалося порушення адаптації. Також встановлено зворотній кореляційний зв’язок між показником умісту β-ендорфіну та вираженістю психоемоційних (r = –0,75) та церебральних (r = –0,68) проявів.

Залежно від наявної психосоматичної патології найбільше зниження цих показників відбувалося при формуванні депресивних розладів: зниження β-ендорфіну в 2,6 раза, серотоніну — в 2,1 раза; при наявності церебрастенічного синдрому — в 1,9 раза. Також значне зниження цих показників відбувалося при ВД (β-ендорфіну — в 1,7 раза, серотоніну — в 2 рази) та енурезі (β-ендорфіну — в 1,6 раза та серотоніну — в 1,9 раза) (рис. 6), що підтверджує дані щодо провідної ролі дефіцитарності серотонінергічної нейромедіаторної системи головного мозку в патофізіології депресії [6].

Зазначене свідчить про розвиток дефіциту β-ендорфіну та серотоніну крові, що мав місце в дітей із СДС внаслідок хронічного соціально зумовленого стресу, є маркером дезадаптації в дитини та тяжкості сформованої соматовегетативної патології та депресії.

Висновки

1. Дітям, які виховуються в соціально несприятливих умовах, властиві пасивні риси характеру (63 ± 4,1%), вони в 6,5 раза частіше перебувають у стані хронічного стресу середнього та високого рівня (27,9 ± 5,7%).

2. Більшість дітей із CДC мали риси невротичного характеру з ознаками депресії, що корелювала з астенією (r = 0,87), порушенням сну (r = 0,68), вегетативними розладами (r = 0,68), тривожністю (r = 0,66) та порушенням поведінки (r = 0,54). Діти проявляли зниження пам’яті (r = –0,22), занижену самооцінку, відсутність впевненості в собі та песимістичне бачення майбутнього, що вказувало на формування в них синдрому маленького невдахи.

3. Дефіцит β-ендорфіну та серотоніну крові внаслідок довготривалого перебування в стані хронічного стресу спричинював формування соматовегетативних розладів та депресії. Тому показники вмісту β-ендорфіну та серотоніну крові є маркерами стану напруженості адаптаційних процесів у дітей і можуть бути використані для об’єктивної оцінки тяжкості соматовегетативних розладів та ефективності терапії, що проводиться.