Журнал «Медико-социальные проблемы семьи» 4 (том 18) 2013

Статья опубликована на с. 55-64

Результати проведених нами раніше досліджень гормонального профілю сироватки периферичної крові в безплідних хворих на комплексну неатипову гіперплазію ендометрія (КНГЕ) [6, 8] та дані літератури [1–5, 7] свідчать про наявність гіпергонадотропінемії, гіперандрогенії та відносної гіперестрогенії зі зниженням синтезу прогестерону (П) в секреторну фазу менструального циклу (МЦ), наявність інсулінорезистентності у двох третинах випадків.

Мета роботи — вивчити динаміку деяких показників гормонального профілю периферичної крові жінок із КНГЕ при застосуванні диференційованої схеми лікування залежно від вихідного морфофункціонального стану ендометрія та маси тіла.

Матеріал та методи

Обстежено 196 жінок репродуктивного віку, з яких 166 пацієнток групи КНГЕ, які звернулися для лікування безпліддя, та 30 умовно гінекологічно та соматично здорових, плідних жінок групи К.

У групі КНГЕ виділено такі групи:

1) залежно від морфофункціонального стану ендометрія:

— група БС — 82 жінки, в яких ендометрій у день передбачуваного вікна імплантації (22­й день МЦ), за даними гістологічного дослідження, був без секреторних змін, хронологічно відповідних 22­му дню МЦ за критеріями R.W. Noyes і О.І. Топчієвой (група БСІ — 40 пацієнток, пролікованих за розробленою схемою, група БСІІ — 42 жінки, проліковані за традиційною схемою);

— група ЗС — 84 пацієнтки, в яких ендометрій у день передбачуваного вікна імплантації (22­й день МЦ), за даними гістологічного дослідження, був із секреторними змінами, які хронологічно відповідали 22­му дню МЦ за критеріями R.W. Noyes і О.І. Топчієвой (група ЗСІ — 42 пацієнтки, проліковані за розробленою схемою, група ЗСІІ — 42 жінки, проліковані за традиційною схемою);

2) залежно від схеми лікування:

— група І — 82 пацієнтки з КНГЕ, які отримали лікування за розробленою схемою;

— група ІІ — 84 жінки, які отримали лікування за клінічним протоколом.

У групі І залежно від основного таргетного гормонального засобу лікування виділено:

— група АІ — 40 хворих, які для лікування КНГЕ отримували агоністи ГнРГ (підгрупа АБІ — 24 жінки без надлишкової маси тіла з ІМТ < 25 кг/м²; підгрупа АЗ — 16 жінок із надлишковою масою тіла з ІМТ ≥ 25 кг/м²);

— група ГІ — 42 хворі, які для лікування КНГЕ отримували 12,5% розчин оксипрогестерону капронату (підгрупа ГБІ — 24 жінки без надлишкової маси тіла з ІМТ < 25 кг/м²; підгрупа ГЗІ — 18 пацієнток із надлишковою масою тіла з ІМТ ≥ 25 кг/м²).

У групі ІІ залежно від основного таргетного гормонального засобу лікування виділено:

— група АІІ — 44 хворі, які для лікування КНГЕ отримували агоністи ГнРГ (підгрупа АБІІ — 23 жінки без надлишкової маси тіла з ІМТ < 25 кг/м²; підгрупа АЗІІ — 21 жінка з надлишковою масою тіла з ІМТ ≥ 25 кг/м²);

— група ГІІ — 40 хворих, які для лікування КНГЕ отримували 12,5% розчин оксипрогестерону капронату (підгрупа ГБІІ — 21 жінка без надлишкової маси тіла з ІМТ < 25 кг/м²; підгрупа ГЗІІ — 19 пацієнток із надлишковою масою тіла з ІМТ ≥ 25 кг/м²).

Контрольну групу К становили 30 умовно соматично та гінекологічно здорових жінок, обстежених у рамках програми сурогатного материнства, які мали в анамнезі вагітності, що закінчилися пологами.

Жінки груп АІ і АІІ отримували депо­форму аГнРГ трипторелін 3,75 мг (диферелін­депо 3,75, «Бофур Іпсен Інтернасьональ», Франція) підшкірно 1 раз на 28 днів протягом 6 місяців; пацієнтки груп ГІ і ГІІ — гестаген — 12,5% розчин гідроксипрогестерону капронату по 4 мл (500 мг) в/м 2 рази на тиждень протягом 6 місяців. Після закінчення 3­місячного курсу проводили контрольну гістероскопію, при позитивній динаміці гістологічного дослідження зразків ендометрія продовжували далі курс ще протягом 3 місяців. Із метою відновлення двофазного МЦ призначали КОК із гестагеном, який має найбільш антипроліферативний ефект щодо ендометрія (0,03 мг етинілестрадіолу та 0,15 мг дезогестрелу (регулон, «Гедеон Ріхтер», Венгрія) в контрацептивному режимі за схемою «21 + 7». За відсутності вагітності протягом року призначали ДРТ із використанням довгого протоколу з агоністами ГнРГ.

Додатково в основній групі І жінки груп А і Г отримували препарат індол­3­карбінолу (гінолен 200, «Нутрімед», Україна) по 1 капсулі (200 мг) двічі на добу під час їжі, а за наявності надлишкової маси тіла — фенофібрат мікронізований 200 мг (ліпантил 200 М, «Лаборатуар Фурньє», «Солвей Фармацеутікалз», Франція) по 1 капсулі на добу під час одного з основних прийомів їжі та піоглітазону гідрохлорид 15 мг (піоглар, «Ранбаксі, Лабораторіз Лімітед», Індія) по 1 пігулці один раз на добу per os. Усі використані препарати зареєстровані в Україні.

Кров для визначення лютеїнізуючого гормону (ЛГ), фолікулостимулюючого гормону (ФСГ), пролактину (ПРЛ), естрадіолу (Е₂), прогестерону (П), тестостерону (Т) забиралася на 5­й день МЦ, Е₂ і П — додатково на 22­й день перед гістероскопією та через 9 міс. від початку лікування, центрифугувалася при 3000 обертів. Сироватка крові зберігалася при температурі – 20 °С. Визначення гормонів сироватки крові здійснювалося за допомогою стандартних наборів для імунорадіометричного визначення IMMUNOTECH фірми «A coulter company» (Чеська Республіка) і Госпрозрахункового дослідного виробництва Інституту біоорганічної хімії Національної академії наук Білорусі (Республіка Білорусь).

Для оцінки інсулінорезистентності розраховували індекс НОМА (The Homeostatic Model Assessment) за формулою:

НОМА  =  [концентрація глюкози в плазмі крові натще (ммоль/л)] концентрація інсуліну в плазмі крові натще (мкОД/л)] / 22,5.

За норму вважали індекс НОМА не менше 2,86.

Статистичний аналіз здійснювали за допомогою програми Excel.

Результати та їх обговорення

При аналізі динаміки вмісту гонадотропінів (табл. 1) було виявлено, що застосування розробленої схеми привело до вірогідного зменшення сироваткового рівня ФСГ на 2–3­й день МЦ у динаміці лікування в пацієнток групи І в 1,16 раза (p_д < 0,002), групи АІ — в 1,16 раза (p_д < 0,02), групи БСІ — в 1,17 раза (p_д < 0,03), групи ЗСІ — в 1,15 раза (p_д < 0,04). Зареєстрована нормалізація рівня ФСГ на 2–3­й день МЦ в усіх групах групи І, у тому числі БСІ і ЗСІ. У групі ІІ сироватковий вміст ФСГ хоча й зменшився в динаміці лікування, але невірогідно, його концентрація нормалізувалася лише в пацієнток групи АІІ, тоді як у пацієнток груп ГІІ і ГЗІІ не нормалізувалася. Взагалі сироватковий вміст ФСГ на 2–3­й день МЦ через 9 місяців від початку лікування в групі І був меншим за такий у групі ІІ в 1,10 раза (p < 0,04).

Аналіз результатів лікування залежно від вихідного морфофункціонального стану ендометрія показав, що через 9 міс. від початку лікування рівень ФСГ не мав вірогідних розбіжностей ні між групами БСІ і ЗСІ, ні між БСІІ і ЗСІІ.

Рівень ЛГ на 2–3­й день МЦ зменшився в динаміці лікування у пацієнток групи І в 1,35 раза (p_д < 0,0001), групи ІІ — в 1,11 раза (p_д < 0,05) і взагалі був у групі І меншим за такий у групі ІІ в 1,20 раза (p < 0,002) (табл. 1).

У групі І сироватковий вміст ЛГ на 2–3­й день МЦ вірогідно зменшився в динаміці лікування в усіх групах: в АІ — в 1,38 раза (p_д < 0,0001); в АЗІ — в 1,45 (p_д < 0,0001); в АБІ — в 1,55 (p_д < 0,0001); у ГІ — в 1,24 (p_д < 0,0008); у ГБІ — в 1,18 (p_д < 0,02); у ГЗІ — в 1,31 (p_д < 0,02); у БСІ — в 1,35 (p_д < 0,0007); у ЗСІ — в 1,35 (p_д < 0,0001). Через 9 місяців від початку лікування рівень ЛГ був меншим у групі АІ порівняно з групою ГІ в 1,10 раза (p < 0,03), але вірогідні відмінності щодо рівня ЛГ між групами АБІ і АЗІ, ГБІ і ГЗІ не реєструвалися.

У групі ІІ сироваткова концентрація ЛГ на 2–3­й день МЦ вірогідно зменшилася в динаміці лікування лише в групі АІІ — в 1,19 раза (p_д < 0,03) і в групі АБІІ — в 1,21 раза (p_д < 0,0001). При цьому через 9 місяців від початку лікування рівень ЛГ був меншим в групі АІІ порівняно з групою ГІІ в 1,10 раза (p < 0,03), в групі АБІІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,06 раза (p <0,05), в групі ГБІІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,16 раза (p < 0,04).

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровано вірогідне зменшення рівня ЛГ на 2–3­й день МЦ в групі АІ порівняно з групою АІІ в 1,09 раза (p < 0,03); АБІ порівняно з групою АБІІ — в 1,25 раза (p < 0,0001); АЗІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,23 раза (p < 0,05); ГІ порівняно з групою ГІІ — в 1,19 раза (p < 0,009); ГБІ порівняно з групою ГБІІ — в 1,13 раза (p < 0,05); ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,24 раза (p < 0,05); БСІ порівняно з групою БСІІ — в 1,08 раза (p < 0,02); ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,04 раза (p < 0,03). Вміст ЛГ на 2–3­й день МЦ був більшим у динаміці лікування в групі ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,18 раза (p < 0,03).

Коефіцієнт ЛГ/ФСГ на 2–3­й день МЦ у динаміці лікування вірогідно зменшився в групі І в 1,15 раза (p_д < 0,03), тоді як у групі ІІ спостерігалася лише невірогідна тенденція до його зниження (табл. 1). Не спостерігалося вірогідної різниці в значеннях коефіцієнту ЛГ/ФСГ у групах, які отримували лікування за розробленою та традиційною схемою.

Зниження коефіцієнту ЛГ/ФСГ на 2–3­й день МЦ у динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія: ЛГ/ФСГ був більшим у групі БСІ порівняно з групою ЗСІ — в 1,23 раза (p < 0,03); у групі БСІІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,27 раза (p < 0,003).

Вміст Е₂ на 2–3­й день МЦ став меншим у динаміці лікування в пацієнток групи І в 1,27 раза (p_д < 0,0001), групи ІІ — в 1,09 раза (p_д < 0,02) і взагалі був у групі І меншим за такий у групі ІІ в 1,16 раза (p < 0,0001) (табл. 2).

У групі І сироватковий вміст Е₂ на 2–3­й день МЦ вірогідно зменшився в динаміці лікування в усіх групах: у АІ — в 1,33 раза (p_д < 0,0001), у АБІ — в 1,27 (p_д < 0,0001), у АЗІ — в 1,33 (p_д < 0,0001), у ГІ — в 1,24 (p_д < 0,0005), у ГБІ — в 1,40 (p_д < 0,0003), у ГЗІ — в 1,20 (p_д < 0,0002); у БСІ — в 1,25 (p_д < 0,0004); у ЗСІ — в 1,28 (p_д < 0,0001). Через 9 місяців від початку лікування рівень Е₂ на 2–3­й день МЦ не мав вірогідних відмінностей у групах АІ і ГІ, АБІ і АЗІ, ГБІ і ГЗІ, БСІ і ЗСІ.

У групі ІІ сироваткова концентрація Е₂ на 2–3­й день МЦ вірогідно зменшилася в динаміці лікування лише в групах АІІ в 1,13 раза (p_д < 0,0002), АБІІ — в 1,12 (p_д < 0,006) і АЗІІ — в 1,14 (p_д < 0,002), ЗСІІ — в 1,09 (p_д < 0,008). При цьому через 9 місяців від початку лікування рівень Е₂ на 5­й день МЦ був меншим у групі АІІ порівняно з групою ГІІ в 1,09 раза (p < 0,05); АБІІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,15 (p < 0,002); ГБІІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,26 (p < 0,003).

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровано вірогідно більш низький Е₂ на 2–3­й день МЦ у групі АІ порівняно з групою АІІ — в 1,20 раза (p < 0,0007); АБІ порівняно з групою АБІІ — в 1,09 (p < 0,05); АЗІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,17 (p < 0,004); ГІ порівняно з групою ГІІ — в 1,19 (p < 0,009); ГБІ порівняно з групою ГБІІ — в 1,26 (p < 0,02); ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,19 (p < 0,007); ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,22 (p < 0,0001).

Зниження рівня Е₂ в динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні традиційної схеми: у групі БСІІ на 2–3­й день МЦ він був меншим порівняно з групою ЗСІІ в 1,22 раза (p < 0,0001).

Вміст Е₂ на 22­й день МЦ став меншим у динаміці лікування в пацієнток групи І в 1,17 раза (p_д < 0,0001), групи ІІ — в 1,06 (p_д < 0,03) і взагалі був у групі І меншим за такий у групі ІІ в 1,15 раза (p < 0,0001). У групі І сироватковий вміст Е₂ на 22­й день МЦ вірогідно зменшився в динаміці лікування в групі АІ в 1,17 раза (p_д < 0,0001); АБІ — в 1,24 (p_д < 0,0001); АЗІ — в 1,25 (p_д < 0,003); ГІ — в 1,11 (p_д < 0,003); ГЗІ — в 1,20 (p_д < 0,0006). Через 9 місяців від початку лікування рівень Е₂ на 22­й день МЦ не мав вірогідних відмінностей у групах АІ і ГІ, АБІ і АЗІ, ГБІ і ГЗІ, БСІ і ЗСІ.

В групі ІІ сироваткова концентрація Е₂ на 22­й день МЦ вірогідно не зменшилася в динаміці лікування в жодній групі, але зміни концентрації цього гормону залежали від наявності в пацієнток надлишкової маси тіла як у групі, що отримувала аГнРГ, так і гестагени, а також вихідного морфофункціонального стану ендометрія: рівень Е₂ був меншим у групі АБІІ порівняно з групою АЗІІ в 1,20 раза (p < 0,0003); ГБІІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,20 раза (p < 0,0001); БСІІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,10 раза (p < 0,005).

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровано вірогідні відмінності між рівнем Е₂ на 22­й день МЦ у групі АБІ порівняно з групою АБІІ в 1,14 раза (p < 0,002); АЗІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,23 раза (p < 0,002); ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,18 раза (p < 0,007); БСІ порівняно з групою БСІІ — в 1,13 раза (p < 0,0002); ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,17 раза (p < 0,005).

Зниження рівня Е₂ на 22­й день МЦ у динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні традиційної схеми: у групі БСІІ він був меншим порівняно з групою ЗСІІ в 1,10 раза (p < 0,005).

Вміст П на 2–3­й день МЦ вірогідно збільшився в динаміці лікування в пацієнток групи І в 1,27 раза (p_д < 0,0001) і був у групі І більшим за такий у групі ІІ в 1,16 раза (p < 0,0001) (табл. 3).

У групі І сироватковий вміст П на 2–3­й день МЦ вірогідно збільшився в динаміці лікування в групі АІ в 1,19 раза (p_д < 0,03); ГІ — в 1,62 (p_д < 0,0001); ГЗІ — в 2,41 (p_д < 0,0001); БСІ — в 1,74 (p_д < 0,0001). Через 9 місяців від початку лікування рівень П на 2–3­й день МЦ мав вірогідні відмінності залежно від наявності надлишкової маси тіла: у групі ГЗІ був більшим за такий у групі ГБІ в 1,79 раза (p < 0,0001). У групі ІІ сироваткова концентрація П на 2–3­й день МЦ вірогідно не збільшилася в жодній групі.

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровані вірогідні відмінності між рівнем П на 2–3­й день МЦ у групі ГІ порівняно з групою ГІІ в 1,60 раза (p < 0,0001); ГБІ порівняно з групою ГБІІ — в 1,29 раза (p < 0,05); ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,97 раза (p < 0,0001); БСІ порівняно з групою БСІІ — в 1,62 раза (p < 0,0001); ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,18 раза (p < 0,0001).

Підвищення рівня П на 2–3­й день МЦ у динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні розробленої схеми: у групі БСІ він був більшим порівняно з групою ЗСІ в 1,25 раза (p < 0,02).

Вміст П на 22­й день МЦ підвищився в динаміці лікування у пацієнток групи І в 1,78 раза (p_д < 0,0001), групи ІІ — в 1,20 (p_д < 0,02) і взагалі був у групі І більшим за такий у групі ІІ в 1,47 раза (p < 0,0001) (табл. 3). У групі з розробленою методикою лікування сироватковий вміст П на 22­й день МЦ вірогідно збільшився в динаміці в усіх групах: у групі АІ — в 1,80 раза (p_д < 0,0001), АБІ — в 1,73 (p_д < 0,0001), АЗІ — у 2,29 (p_д < 0,0001), ГІ — в 1,66 (p_д < 0,0001), ГБІ — в 1,53 (p_д < 0,0003), ГЗІ — в 1,88 (p_д < 0,0001); БСІ — у 2,15 (p_д < 0,0001); ЗСІ — в 1,59 (p_д < 0,0001). Рівень П у динаміці лікування в групі І не залежав від маси тіла і залежав від типу гормональної терапії: на 22­й день МЦ у групі АІ був більшим порівняно з групою ГІ в 1,13 раза (p < 0,0004); в АБІ порівняно з групою ГБІ (p < 0,007); у АЗІ порівняно з групою ГЗІ (p < 0,003).

У групі ІІ сироваткова концентрація П на 22­й день МЦ вірогідно підвищилася в динаміці лікування лише в групах АІІ — в 1,24 раза (p_д < 0,0001); АЗІІ — в 1,43 раза (p_д < 0,0006); БСІІ — в 1,31 раза (p_д < 0,0001); ЗСІІ — в 1,15 раза (p_д < 0,002). Рівень П у динаміці лікування в групі ІІ не залежав ні від маси тіла, ні від типу гормональної терапії.

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровані вірогідні відмінності між рівнями П на 22­й день МЦ залежно від використаної схеми терапії: він був більшим у групі АІ порівняно з групою АІІ в 1,50 раза (p < 0,0001); АБІ порівняно з групою АБІІ — в 1,57 раза (p < 0,0001); АЗІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,63 раза (p < 0,0001); ГІ порівняно з групою ГІІ — в 1,35 раза (p < 0,0009); ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,52 раза (p < 0,0002); БСІ порівняно з групою БСІІ — в 1,87 раза (p < 0,0001); ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,27 раза (p < 0,0001).

Підвищення рівня П у динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні як розробленої, так і традиційної схеми: у групі БСІ він був більшим порівняно з групою ЗСІ в 1,35 раза (p < 0,0001); у групі БСІІ він був меншим порівняно з групою ЗСІІ в 1,99 раза (p < 0,0001).

Вміст Т зменшився в динаміці лікування в пацієнток групи І в 1,18 раза (p_д < 0,04), групи ІІ — в 1,13 раза (p_д >0,05), не мав вірогідних відмінностей між групами І і ІІ (табл. 4).

У групі І концентрація Т вірогідно зменшилася в динаміці лікування в групах із застосуванням аГнРГ: у групі АІ — в 1,22 раза (p_д<0,007); групі АБІ — в 1,32 раза (p_д < 0,05); групі АЗІ — в 1,38 раза (p_д < 0,05). Рівень Т у динаміці лікування в групі І не залежав від маси тіла й залежав від типу гормональної терапії — був нижчим у групі АІ порівняно з групою ГІ в 1,09 раза (p < 0,05); у групі АБІ порівняно з групою ГБІ — в 1,37 раза (p < 0,05); у групі АЗІ порівняно з групою ГЗІ — в1,09 раза (p < 0,05).

У групі ІІ сироваткова концентрація Т вірогідно зменшилася в динаміці лікування також лише в групах із застосуванням аГнРГ: в АІІ — в 1,31 раза (p_д < 0,0008); АБІІ — в 1,41 (p_д < 0,003); АЗІІ — в 1,21 (p_д < 0,05). Рівень Т у динаміці лікування в жінок без надлишкової маси тіла групи ІІ залежав від маси тіла і був більшим у групі ГБІІ порівняно з АБІІ у 1,60 раза (p < 0,007). Також рівень Т у динаміці лікування жінок групи ІІ залежав від маси тіла жінок, які отримували гестагени як основні таргетні препарати, і був вищим у групі ГБІІ порівняно з групою ГЗІІ в 1,20 раза (p < 0,02).

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровані вірогідні відмінності між рівнем Т залежно від використаної схеми терапії в групах із повноцінними секреторними змінами ендометрія: він був меншим у групі ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ в 1,21 раза (p < 0,03). Зниження рівня Т у динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні як розробленої, так і традиційної схеми: у групі БСІ він був більшим порівняно з групою ЗСІ в 1,32 раза (p < 0,03); у групі БСІІ він був меншим порівняно з групою ЗСІІ в 1,29 раза (p < 0,05).

Вміст інсуліну знизився в динаміці лікування в пацієнток групи І в 1,23 раза (p_д < 0,0001), у групі ІІ вірогідно не змінився і взагалі був у групі І нижчим порівняно з групою ІІ в 1,27 раза (p < 0,0001) (табл. 5).

У групі І сироватковий вміст інсуліну вірогідно знизився в динаміці лікування в усіх групах : в АІ — в 1,24 раза (p_д < 0,0004), в АБІ — в 1,21 (p_д < 0,0001), в АЗІ — в 1,29 (p_д < 0,0001), у ГІ — в 1,21 (p_д < 0,0001), у ГБІ — в 1,23 (p_д < 0,0002), у ГЗІ — в 1,19 (p_д < 0,05); у БСІ — в 1,18 (p_д < 0,009); у ЗСІ — в 1,28 (p_д < 0,0001). Рівень інсуліну в динаміці лікування в групі І не залежав від типу гормональної терапії і залежав від маси тіла: в групі АБІ був нижчим порівняно з групою АЗІ в 1,35 раза (p < 0,02); у ГБІ порівняно з групою ГЗІ — в 1,12 раза (p < 0,003).

У групі ІІ сироваткова концентрація інсуліну вірогідно не змінилася в динаміці лікування і не залежала від типу гормональної терапії. Але рівень інсуліну через 9 місяців від початку лікування в групі ІІ вірогідно залежав від маси тіла: у групі АБІІ він був нижчим порівняно з групою АЗІІ в 1,31 раза (p < 0,0003); у ГБІІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,23 раза (p < 0,009).

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровані вірогідні відмінності між рівнем інсуліну залежно від використаної схеми терапії: він був нижчим в групі АІ порівняно з групою АІІ в 1,31 раза (p < 0,0001); в АБІ порівняно з групою АБІІ — в 1,24 (p < 0,0001); в АЗІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,26 (p < 0,02); в ГІ порівняно з групою ГІІ — в 1,26 (p < 0,0002); у ГБІ порівняно з групою ГБІІ — в 1,25 (p < 0,0002); у ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,19 (p < 0,05); у БСІ порівняно з групою БСІІ — в 1,14 (p < 0,04); у ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,40 раза (p < 0,0001).

Зниження рівня інсуліну в динаміці лікування залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні розробленої схеми і не залежало при традиційній схемі. Так, рівень інсуліну був вищим у групі БСІ порівняно з групою ЗСІ в 1,14 раза (p < 0,04).

Індекс НОМА знизився в динаміці лікування у пацієнток групи І в 1,28 раза (p_д < 0,0001), у групі ІІ вірогідно не змінився і взагалі був у групі І нижчим порівняно з групою ІІ в 1,32 раза (p < 0,0001) (табл. 5). У групі І індекс НОМА вірогідно знизився в динаміці лікування в усіх групах: в АІ — в 1,29 раза (p_д < 0,0003), в АБІ — в 1,25 раза (p_д < 0,0008), в АЗІ — в 1,38 раза (p_д < 0,005), у ГІ — в 1,25 раза (p_д < 0,007), у ГБІ — в 1,26 раза (p_д<0,003), у ГЗІ — в 1,24 раза (p_д < 0,05); у БСІ — в 1,24 раза (p_д < 0,005); у ЗСІ — в 1,33 (p_д < 0,0005). Індекс НОМА в динаміці лікування в групі І не залежав від типу гормональної терапії і залежав від маси тіла: у групі АБІ був нижчим порівняно з групою АЗІ в 1,35 раза (p < 0,009); у ГБІ порівняно з групою ГЗІ — в 1,45 раза (p < 0,004).

У групі ІІ індекс НОМА вірогідно не змінився в динаміці лікування і не залежав від типу гормональної терапії. Але через 9 місяців від початку лікування в групі ІІ він вірогідно залежав від маси тіла: у групі АБІІ був нижчим порівняно з групою АЗІІ в 1,34 раза (p < 0,003); у ГБІІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,37 раза (p < 0,008).

Через 9 місяців від початку лікування зареєстровані вірогідні відмінності між індексами НОМА залежно від використаної схеми терапії: він був нижчим у групі АІ порівняно з групою АІІ в 1,35 раза (p < 0,0004); в АБІ порівняно з групою АБІІ — в 1,27 (p < 0,002); в АЗІ порівняно з групою АЗІІ — в 1,26 (p < 0,03); у ГІ порівняно з групою ГІІ — в 1,36 (p < 0,0005); у ГБІ порівняно з групою ГБІІ — в 1,38 (p < 0,0005); у ГЗІ порівняно з групою ГЗІІ — в 1,31 (p < 0,04); у БСІ порівняно з групою БСІІ — в 1,21 (p < 0,02); у ЗСІ порівняно з групою ЗСІІ — в 1,45 раза (p < 0,0001).

Зниження індексу НОМА в динаміці лікування не залежало від вихідного морфофункціонального стану ендометрія при застосуванні як розробленої, так і традиційної схеми.

Висновки

Застосування в безплідних пацієнток із КНГЕ розробленої схеми порівняно з традиційною приводить до зниження на 2–3­й день МЦ вмісту ФСГ в 1,10 раза (p < 0,04); ЛГ — в 1,20 (p < 0,002); Е₂ — в 1,16 (p < 0,0001); П — в 1,16 (p < 0,0001); інсуліну — в 1,27 (p < 0,0001); індексу НОМА — в 1,32 (p < 0,0001), а на 22­й день МЦ — рівня Е₂ в 1,15 раза (p < 0,0001); П — в 1,47 раза (p < 0,0001).

Застосування у безплідних пацієнток із КНГЕ як основного таргетного препарату аГнРГ порівняно з гестагенами приводить до зниження на 2–3­й день МЦ рівня ЛГ в 1,10 (p < 0,03) і Т в 1,09 раза (p < 0,05); підвищення на 22­й день МЦ рівня П в 1,13 раза (p < 0,0004).

Вихідний морфофункціональний стан ендометрія в безплідних пацієнток із КНГЕ впливає на ефективність лікування при застосуванні як розробленої, так і традиційної схеми. У пацієнток без повноцінних секреторних змін порівняно з пацієнтками з повноцінними змінами при застосуванні розробленої схеми спостерігається коефіцієнт ЛГ/ФСГ, вищий у 1,23 раза (p < 0,03), на 22­й день МЦ — рівень П, вищий в 1,35 раза (p < 0,0001), Т — в 1,32 раза (p < 0,03) і інсуліну — в 1,14 раза (p < 0,04); при застосуванні традиційної схеми: коефіцієнт ЛГ/ФСГ, вищий в 1,27 раза (p < 0,003); рівень Е₂, нижчий на 2–3­й день МЦ в 1,22 раза (p < 0,0001) і на 22­й день МЦ — в 1,10 раза (p < 0,005); рівень П, на 22­й день МЦ нижчий в 1,99 раза (p < 0,0001).

Проведення лікування за розробленою схемою з аГнРГ у безплідних пацієнток із КНГЕ на фоні підвищеної маси тіла приводить до вірогідного зниження в динаміці лікування рівня Е₂ на 2–3­й день МЦ в 1,27 (p_д < 0,0001) і на 22­й день МЦ в 1,25 (p_д < 0,003) раза; підвищення рівня П на 22­й день МЦ в 2,29 (p_д < 0,0001) раза; зниження рівня інсуліну в 1,29 (p_д < 0,0001) і індексу НОМА в 1,38 (p_д < 0,005) раза; з гестагенами — до вірогідного зниження в динаміці лікування Е₂ на 2–3­й день МЦ в 1,20 (p_д < 0,0002) і на 22­й день МЦ в 1,20 (p_д < 0,0006) раза; підвищення рівня П на 2–3­й день МЦ в 2,41 (p_д < 0,0001) і на 22­й день МЦ в 1,88 (p_д < 0,0001) раза; зниження рівня інсуліну ГЗІ в 1,24 (p_д < 0,05) і індексу НОМА в 1,24 (p_д < 0,05) раза. Проведення лікування за традиційною схемою у безплідних пацієнток із КНГЕ на фоні підвищеної маси тіла приводить до вірогідного зниження в динаміці лікування лише рівня Е₂ на 2–3­й день МЦ в 1,14 (p_д < 0,002) раза.

Рівень інсуліну та індексу НОМА в динаміці лікування за розробленою схемою залежить від маси тіла: у пацієнток без надлишкової маси тіла, що отримують аГнРГ, він нижче порівняно з пацієнтками з надлишковою масою тіла в 1,35 (p < 0,02) і в 1,35 (p < 0,009) раза; а у тих, які приймають гестагени, нижче відповідно в 1,12 (p < 0,003) і в 1,45 (p < 0,004) раза.