Международный неврологический журнал №2 (104), 2019

Від сильних вражень народжується не тільки
холодна байдужість до всього, але і помітна в той же
час слабкість мислення, випадки, які закінчуються
вельми часто меланхолією, самогубством
або дурістю… тривалі і постійно діючі, пригнічуючі
впливи викликають мало–помалу хронічний стан,
роздратування мозку, що поступово зростає та
переходить в божевілля, в ознаках якого помічається
нерідко відбиток сердечних страждань,
що його викликали.

І.М. Балинський, професор психіатрії
Військово–медичної академії

Вступ

В основі психічної патології, викликаної екстремальними факторами, лежить усвідомлена і неусвідомлена психічна травма, що сприяє появі різноманіття типів і варіантів перебігу психогенних розладів, які значно видозмінюють й ускладнюють перебіг інших захворювань [1]. Вчені різних країн тією чи іншою мірою сходяться в спільній думці щодо впливу негативних факторів на психіку військовослужбовців, поранених чи хворих під час проходження військової служби в зоні збройних конфліктів [2].

Бойовий стрес включає всі різновиди психологічного й емоційного стресу. Військовослужбовці незалежно від того, чи вони проходять службу в деcантно–штурмових військах, чи надають медичну допомогу, чи забезпечують логістичну підтримку, опиняються перед загрозою раптового наступу мотивованого ворога. Перебуваючи в зоні бойових дій, вони наражаються на ризик зазнати впливу багатьох серйозних стресорів. Стресори, пов’язані з бойовими діями, поділяються на одиночні, тривалі, затяжні [3]. Впливи цих стресорів відчутні до, під час і після військових операцій і місій. Поєднаний вплив стресорів, пов’язаних із бойовими діями, зумовлює відповідну поведінку. Хоча в бойових умовах чимало стресорів є наслідком раптових і небезпечних дій ворога, можуть бути й інші чинники стресу. Наприклад, деякі стресори виникають через дії та помилки безпосереднього військового командування. В деяких випадках надмірний стрес може вплинути на прийняття хибних рішень як командиром, так і підлеглими, що може призвести до помилок і нездатності виконувати поставлені завдання. Також деякі з найвідчутніших стресорів мають міжособистісну природу і можуть виникати через конфлікти в підрозділі чи з родиною. Тому 20–30 % американських військових, які повертаються після бойових операцій, повідомляють про симптоми психологічних розладів [4]. Стрес має як фізичні, так і поведінкові прояви; може підвищувати рівень захворюваності через порушення правил гігієни та захисту, через розлади імунної системи, також може спричиняти розлади психічного здоров`я. Стрес може стати причиною бойових та небойових втрат через неуважність, бездумну поведінку. Поведінка в стані бойового стресу — це поняття, що використовується для опису низки реакцій, як адаптивних, так і неадаптивних, пов’язаних з участю військовослужбовців у бойових діях упродовж усього періоду їх служби [5]. Проведені дослідження свідчать, що тривалий час після повернення додому ветерани продовжують боротися із симптомами бойового стресу. У них не відбувається швидкого перезавантаження, близько 17 % ветеранів, які повернулися додому, можуть долати негативні симптоми стресу ще 12 місяців після повернення [6].

Комплекс постійних інтелектуальних і психоемоційних перевантажень є характерним для особистості загалом, про що свідчить спеціально виділена рубрика в МКХ–10 — F 43.2 Порушення адаптації. При надмірному і тривалому впливі професійних і соціальних стресорів ризик психічної дезадаптації збільшується за рахунок передхворобливих форм і в подальшому може призвести до розвитку клінічно більш певних невротичних розладів (F4 за МКХ–10) або саморуйнівної поведінки [7].

Професійні обов’язки військових лікарів пов’язані з високим ступенем відповідальності за життя та здоров’я інших людей. Вони часто потребують від спеціаліста термінового прийняття рішення, самодисципліни, вміння зберігати високу працездатність в екстремальних умовах, емоційної віддачі, постійного психологічного й інтелектуального напруження. Все це може призводити до виснаження психологічних та фізичних ресурсів спеціаліста і, як наслідок, до його емоційного (професійного) вигорання. Професійна діяльність військового лікаря в умовах збройного конфлікту характеризується високою стресогенністю у зв’язку з цілодобовою роботою в умовах підвищеного інтелектуального та психоемоційного напруження, браку часу та інформації, вкрай високого рівня відповідальності за здоров’я та життя військовослужбовців в атмосфері, насиченій вкрай негативними емоціями. «Життя в обмежених умовах» неминуче супроводжується психоемоційним напруженням, тривогою, страхом і є потенційно патогенним. На етапі виконання поставлених завдань основними причинами нервово–психічних перевантажень є: тривалий відрив від постійного місця проживання, відсутність звичного соціального сере–довища та соціально–психологічного комфорту, значне емоційне напруження, високі стресові навантаження, вплив на організм негативних факторів проживання (монотонність, сенсорна депривація, гіподинамія, обмеженність простору, незручність побутових умов, шум, порушення звичного циркадного ритму, психологічна несумістність проживання в одній кімнаті тощо). Специфічні умови перебування відображаються на особливостях формування невротичних станів, тому комплекс несприятливих факторів під час виконання поставлених завдань є одночасно і психотравмуючим, й астенізуючим [8]. За даними В.В. Бойка, розвиток синдрому емоційного вигорання відбувається в три фази. Перша — фаза напруження. Основним передвісником та провокуючим фактором вигорання є фіксований стан тривожного напруження, при якому спостерігаються зниження настрою, дратівливість та депресивні реакції. Друга — фаза опору. Для цього етапу характерна захисна поведінка за типом неучасті, прагнення уникати впливу емоційних факторів та обмеження власного емоційного реагування у відповідь на незначні психотравмуючі впливи. Проявляється економія емоцій, у результаті професійне спілкування стає поверховим та формальним. Третя фаза називається фазою виснаження. На цьому етапі знижується енергетичний тонус, відзначаються зниження настрою та відчуття безперспективності, підвищується рівень тривоги з ознаками дезорганізації психічної діяльності, з’являються виражені психовегетативні порушення та соматичні симптоми у вигляді больових відчуттів, розладів серцево–судинної й інших систем [9]. П.І. Сидоров визначає синдром емоційного вигорання як процес поступової втрати емоційної, когнітивної та фізичної енергії, що проявляється в симптомах емоційного, розумового виснаження, фізичної втоми, особистої відстороненості та зниження задоволення від виконання роботи [10]. Таким чином, емоційне вигорання — форма професійної деформації особистості, що негативно впливає на психічне здоров’я особистості, виконання професійної діяльності та відносини з оточуючими.

Перехід реакцій із рівня емоцій на рівень психосоматичних розладів свідчить про те, що емоційний захист не справляється з незмінно високими навантаженнями та на даному етапі неминуче проявляється фізіологічними розладами; блискавично знижується імунітет, виникають загострення хронічних захворювань.

Організаційний фактор пов’язаний з умовами та особливостями роботи спеціаліста. Різні характеристики організаційного середовища, такі як кадрова політика, графік роботи, характер керівництва, система винагороди, соціально–психологічний клімат, робота з психологічно тяжким контингентом, можуть впливати на розвиток стресу на робочому місці, і, як наслідок, настає вигорання. На думку П.І. Сидорова, головною причиною емоційного вигорання є психологічна перевтома. Коли вимоги (внутрішні та зовнішні) тривалий час переважають над ресурсами (внутрішніми та зовнішніми), у людини порушується стан рівноваги, що неминуче призводить до емоційного вигорання [10].

Постійне емоційне напруження зумовлює неминучі вісцеровегетативні розлади, які є компонентом астенодепресивних і субдепресивних станів [11]. Серед факторів, що зумовлюють адаптивну або ж патологічну спрямованість емоційно–стресорних реакцій, доцільно розглядати не тільки параметри самих стресорних подразників (інтенсивність, тривалість, частота, кратність тощо), їх біологічну і соціальну значущість, але й конституцію, стать і вік потерпілих [12]. До найбільш частих стресових реакцій, що трапляються, належать психічні, кардіоваскулярні, дихальні, ендокринні. Поняття «стрес» отримало значне поширення і багатозначне тлумачення, що потребувало введення визначення «травматичний», що, з одного боку, підкреслює інтенсивність стрес–факторів, а з іншого — потенційну можливість травмування психіки під їх впливом. Для військових лікарів поєднання багатьох чинників може призвести до виникнення загального виснаження. Травматичний стрес, вторинний травматичний стрес (виснаження від співчуття), вигорання й інтерактивний ефект різних типів стресорів можуть призвести до загального розвитку виснаження лікаря. Медичні працівники мають контролювати появу дезадаптивних розладів у себе. Ймовірність виникнення виснаження в лікаря прямо пропорційна кількості та якості маркерів виснаження, які розподілені: на когнітивні, емоційні, поведінкові, духовні, соматичні та соціальні [13].

Мета роботи: дослідити психоемоційні порушення у військових лікарів упродовж перших трьох місяців та через один рік перебування у військово–мобільному госпіталі в зоні проведення операції об’єднаних сил.

Матеріали та методи

На підставі інформованої згоди з дотриманням принципів медичної біоетики та деонтології було обстежено 30 офіцерів, військових лікарів: 26 чоловіків та 4 жінки у військовому мобільному госпіталі (ВМГ) (м. Покровськ, Донецька область). З кожним лікарем було проведено бесіду про доцільність даних методів дослідження, й отримана згода на їх виконання. Дослідження відповідає сучасним вимогам морально–етичних норм щодо правил ICH/GCP, Гельсінської декларації (1964), Конференції Ради Європи про права людини і біомедицини, а також положенням законодавчих актів України. Оцінка суб’єктивного стану проводилася за допомогою базових психологічних опитувальників: Басса — Даркі (ворожість, агресивність), Спілбергера — Ханіна для оцінки реактивної (ситуативної) (СТ) й особистісної тривожності (ОТ), шкали самооцінки депресії Цунга, шкали астенії [14]. Середній вік обстежених становив 40,6 року.

І. Методика Басса — Даркі була розроблена для того, щоб дослідити рівень прояву основних симптомів агресії і ворожості. До тесту включено ситуації, що відбуваються з індивідом у взаємодії з членами сім’ї, під час навчання або ж на робочому місці. Тест досліджує основні деструктивні тенденції, взаємини, негативні переживання, а також оцінки подій. Агресія становить собою такий тип поведінки, що має на меті заподіяння шкоди кому–небудь. Зазвичай вона є відповідною реакцією на неприємні умови, створені іншими особами, на певні умови, які не дозволяють людині досягти бажаного. Агресивна поведінка поділяється на два види: пряма, коли людина відкрито висловлює свою ворожість; а також непряма, коли роздратування ховається під єхидними глузуванням, іронією, неприязним ставленням. При цьому необхідно відрізняти агресію (конкретні дії, спрямовані проти інших осіб) від агресивності (властивості особистості, що проявляються в готовності демонструвати ворожу поведінку). Вважається, що людина з народження не володіє цією межею. Дослідники стверджують, що агресивність набувається протягом онтогенезу і є особливою формою поведінки. За допомогою методики Басса — Даркі можна кількісно оцінити різні прояви агресивності в індивіда. А. Басс пропонував розрізняти два типи реакцій: ті, що виявляються зовні щодо конкретних індивідів (цей тип він і називав агресивністю), а також ті, що полягають у загальній недовірі людини щодо оточуючих. Остання була названа дослідником ворожнечею. Методика Басса — Даркі дозволяє оцінити різні форми ворожої й агресивної поведінки. За допомогою цього тесту можна переконатися в тому, що в різних категорій досліджуваних воно має різну вираженість. Ворожість — це образа та підозрілість. Агресивність — це фізична та вербальна агресія і роздратування.

ІІ. Шкала Цунга для самооцінки депресії — тест для самооцінки депресії був розроблений в Університеті Дюка психіатром доктором Вільямом Цунгом. Тест дозволяє оцінити рівень депресії пацієнтів і визначити ступінь депресивного розладу. Шкала Цунга має високу чутливість і специфічність і дозволяє уникнути додаткових економічних і тимчасових витрат, пов’язаних із медичним обстеженням етичних проблем. В оцінюванні враховується 20 факторів, що визначають чотири рівні депресії. У тесті наявні десять позитивно сформульованих і десять негативно сформульованих питань. Кожне питання оцінюється за шкалою від 1 до 4 (на основі цих відповідей: «ніколи», «іноді», «часто», «постійно»).

III. Для визначення ступеня вираження астенічного стану застосовують шкалу астенічного стану, що створена Л.Д. Малковою й адаптована Т.Г. Чертовою. Варіанти відповідей: 1 — ні, неправильно; 2 — мабуть, так; 3 — правильно; 4 — абсолютно правильно. Середній індекс астенії дорівнює 37, 22 ± 6,47 бала. Весь обсяг шкали становлять 4 діапазони.

Перший діапазон — від 30 до 50 балів — відсутність астенії. Другий діапазон — від 51 до 75 балів — слабка астенія (незначно виражена). Третій діапазон — від 76 до 100 балів — помірна астенія. Четвертий діапазон — від 101 до 120 балів — виражена астенія.

IV. Опитувальник Спілбергера — Ханіна для оцінки СТ та ОТ. Дана методика дозволяє зробити перші й істотні уточнення про якість інтегральної самооцінки особистості: чи є нестабільність цієї самооцінки ситуативною або постійною, тобто особистісною. Результати методики належать не тільки до психодинамічних особливостей особистості, а й до загального питання взаємозв’язку параметрів реактивності й активності особистості, її темпераменту і характеру. Методика є розгорнутою суб’єктивною характеристикою особистості, що зовсім не зменшує її цінності в психодіагностичному плані. З роками ці два поняття поступово зблизилися в найменуванні «тривожність», розділившись у той же час у визначеннях «реактивна» й «активна», «ситуативна» й «особистісна». Стан тривоги або ситуативна тривожність позначаються однаково та виникають як реакція людини на різні, найчастіше соціально–психологічні стресори (очікування негативної оцінки або агресивної реакції, сприйняття несприятливого до себе ставлення, загрози своїй самоповазі, престижу). Навпаки, особистісна тривожність як риса, властивість, диспозиція дає уявлення про індивідуальні відмінності в схильності дії різних стресорів. Отже, згідно з опрацьованими тестами можна простежити відносно стійку схильність людини сприймати загрозу своєму «я» в найрізноманітніших ситуаціях і реагувати на ці ситуації з підвищенням СТ. Величина ОТ характеризує минулий досвід індивіда, тобто наскільки часто йому доводилося відчувати СТ.

Результати та обговорення

За результатами опрацювань опитувальних бланків Басса — Даркі простежується така динаміка ворожості та агресивності по місяцях: 1 місяць перебування у ВМГ: ворожість — 7,6; агресивність — 15,9; 2 місяці перебування у ВМГ: ворожість — 9,5; агресивність  — 16,1; 3 місяці перебування у ВМГ: ворожість — 8,7; агресивність — 16,9; 12 місяців перебування у ВМГ: ворожість — 9,5; агресивність — 18,5.

Середні показники за методикою опитувальника Басса — Даркі такі: ворожість — 8,7; агресивність — 16,5 (норма: ворожість — 6,5 ± 3,0; агресивність — 21 ± 4). Середні показники в жінок становили: ворожість — 10,8; агресивність — 19,3, у чоловіків — ворожість — 8,6; агресивність — 16,1.

Отже, в опитаних військових лікарів упродовж вказаних термінів відсутні виражені ознаки ворожості та має місце низький рівень агресивності. У жінок цей показник більший, але не перевищує межу норми.

Депресія (лат. depressio — «пригніченість») — це порушення, що характеризується патологічно зниженим настроєм із негативною, песимістичною оцінкою себе, свого становища в оточуючій реальності та майбутньому [15]. Також депресія супроводжується розладами структури сну, емоційної та фізичної сфер організму та часто пов’язана з тривалим і тяжким перебігом, а також збільшеним ризиком самогубства [16]. Інтерпретуючи результати опитувальників за шкалою самооцінки депресії Цунга, отримали такі результати: 1 місяць перебування у ВМГ — 33,2; 2 місяці перебування у ВМГ  — 30,5; 3 місяці перебування у ВМГ — 39,7; 12 місяців перебування у ВМГ — 46,4.

Отже, на 12–й місяць перебування в зоні бойових дій при виконанні поставлених завдань за призначенням у лікарів відмічається схильність до субдепресивних проявів.

Середні показники за результатами шкали самооцінки депресії Цунга — 36,4 (норма — 25–49). Середній показник у жінок становив 46,4, у чоловіків — 34,1. Таким чином, у протестованих військових лікарів за шкалою самооцінки депресії Цунга відслідковується схильність до депресії на рівні субдепресії на 12–му місяці перебування в зоні ведення бойових дій. Більше це стосується лікарів жіночої статі.

Термін «астенія» (від гр. а — «без», sthenos — «сила») означає відсутність енергії або сили і часто інтерпретується хворими як швидка втомлюваність, тривала слабкість і знесилення. Астенія, що триває понад 6 місяців, вважається хронічною. Висока частота симптомів астенії призводить до значних соціально–економічних наслідків і суттєвого погіршення якості життя пацієнта [17]. Одним із провідних симптомів астенії є зниження фізичної активності (незвичайна втомлюваність, підвищена потреба у відпочинку, відсутність відновлення після відпочинку). Другою складовою астенії є зниження розумової активності (зниження концентрації уваги, розсіяність). Третьою складовою астенії є емоційні симптоми (емоційна лабільність, роздратованість, плаксивість). Частим проявом астенічного стану є розлади циклу сну, що проявляються денною сонливістю, неглибоким, із частими просинаннями сном, неприємними сновидіннями [18]. Більше ніж у половини випадків звичайними причинами хронічної астенії є депресія та коморбідні її стани, насамперед тривога [17].

Шкала астенічного стану Малкової: 1 місяць перебування у ВМГ — 27,5; 2 місяці перебування у ВМГ — 38,3; 3 місяці перебування у ВМГ — 64,2; 12 місяців перебування у ВМГ — 76,4.

Середній показник за результатами шкали астенічного стану Малкової — 75,2, що відповідає помірній астенії. Середній показник у жінок становив 76,4 (помірна астенія), у чоловіків — 54,1 (незначно виражена, слабка астенія).

Відмічаються чіткі астенічні прояви: підвищена стомлюваність, брак енергії, порушення сну, відчуття внутрішнього напруження, невмотивовані тривога і стурбованість. Порушення сну належить до числа найбільш типових симптомів патології невротичного регістра, а при пролонгованих розладах сну ризик розвитку неврозоподібних захворювань збільшується.

Тривога — найбільш поширене хронічне порушення, що коморбідне депресії в 30–75 % випадків. Серед діагностичних критеріїв депресії, згідно з МКХ–10, можна відзначити чотири симптоми, які є проявом астенічного синдрому, а саме швидка втомлюваність і зниження працездатності, порушення концентрації уваги і розумової діяльності, розлади сну і порушення апетиту [19].

Середні показники за результатами шкали Спілбергера — Ханіна: СТ — 45,8; ОТ — 45,5. У чоловіків середні показники становили: СТ — 43,3; ОТ — 43,1, у жінок: СТ — 55,8; ОТ — 55,2 (до 30 — низька, 31–45 — середня, більше 45 — висока).

Отже, враховуючи отримані дані, можна стверджувати про прогресування усіх видів тривожності в опитаних лікарів, яка прогресивно збільшується пропорційно терміну перебування в зоні бойових дій. Якщо в чоловіків тривожність розцінюється як середня, то в жінок — як висока.

У більшості хворих із тривожно–депресивними розладами часто спостерігається дисфункція вегетативної нервової системи, що проявляється нестійкістю артеріального тиску і тенденцією до його підвищення та лабільністю пульсу з розвитком тахікардії й екстрасистолії внаслідок переважання активності симпатичної нервової системи.

Наявність тривоги є показником неефективного, дезаптивного психологічного захисту, яка призводить до соматогенної астенізації. Крім того, синдром тривоги негативно впливає на перебіг і прогноз всіх видів соматичної патології. Результати багаторічних досліджень за участю здорових осіб виявили 3–4–разове підвищення ризику розвитку кардіоваскулярних подій у пацієнтів із тривожним і тривожно–депресивним розладом. Хронічний стрес, що проявляється на всіх рівнях організму, призводить до атрофії нейронів гіпокампа і мигдалика, пролонгованої гіпоактивності гіпоталамо–гіпофізарно–адреналових структур і прискорення старіння організму, а субдепресивні, депресивні та тривожні розлади провокують високу летальність через симпатоадреналову активність, судинне запалення, гіперкоагуляцію [20]. Серцево–судинна система є найбільш чутливою й основною мішенню для різних психотравм, а смерть людини завжди аритмічна незалежно від причин її виникнення. Для розвитку широкого кола регуляторних аритмій є чітка анатомічна і функціональна основа, що складається з відмінностей у топографії вегетативної іннервації серця (щільність адренергічних волокон симпатичної нервової системи наростає від синусового вузла в напрямку до міокарда шлуночків, а холінергічні волокна блукаючого нерва мають обернений градієнт щільності) і відмінностей в невральних впливах на мембранний потенціал (адренергічні впливи призводять до гіпополярізації міокарда, підвищуючи його збудливість, а холінергічні впливи, навпаки, — до гіперполяризації міокарда і зниження його збудливості). Можливість розвитку тяжких психогенних аритмій істотно полегшується шкідливою дією гострого або хронічного емоційного стресу на серцево–судинну систему, що проявляється, крім тахікардії та артеріальної гіпертензії, вазоконстрикцією коронарних артерій, ішемією міокарда, пошкодженням ендотелію, електричною нестабільністю міокарда, підвищенням в’язкості крові та прогресуванням атеросклерозу. Джерелами інервації серця є гілки симпатичних стовбурів і блукаючих нервів. У складі цих гілок проходять чутливі (аферентні) і (еферентні) симпатичні і парасимпатичні волокна.

Функціональні порушення серцевого ритму можуть проявлятися у вигляді почастішання, уповільнення чи екстрасистолії. При невротичній тахікардії число серцевих скорочень у хвилину може досягати 110–120 і пов’язане з емоційним напруженням. Пришвидшене серцебиття може мати перманентний і пароксизмальний характер. В останньому випадку воно проявляється в структурі вегетативних симпатоадреналових і змішаних кризів. Пришвидшене серцебиття сприймається хворими больовими та неприємними відчуттями в ділянці серця, підвищенням артеріального тиску, відчуттям терпкості, похолодання кінцівок, судомами в них, нестачею повітря, тривогою та страхом смерті. За потреби постійної взаємодії з колегами та пацієнтами виникають відхилення в соматичному та психічному стані лікарів. Частими психосоматичними проявами вигорання стають загальне нездужання, задуха, нудота, головокружіння, безсоння, підвищена пітливість, тремор, неприємні відчуття в ділянці серця, перепади артеріального тиску. Перехід реакцій із рівня емоцій на рівень психосоматичних розладів свідчить про те, що емоційний захист не справляється з незмінно високими навантаженнями та на даному етапі неминуче проявляється фізіологічними розладами.

Наводимо клінічний приклад. Військовий лікар–хірург Т., 1958 року народження, під час завершення другого місяця перебування в зоні збройного конфлікту звернувся зі скаргами на відчуття перебоїв у роботі серця, тяжкість у ділянці серця, біль голови, відчуття нестачі повітря, задишку при ходьбі. Зі слів пацієнта відомо, що захворів раптово, після зауваження в різкій формі від провідного хірурга госпіталю під час ранкового обходу в присутності колег по службі, набагато молодших за віком. Зі слів відомо, що пацієнт хворіє на гіпертонічну хворобу, ішемічну хворобу серця. Постійно приймає еналаприл, кардіомагніл. Виконана електрокардіографія (ЕКГ) (рис. 4). Висновок: ритм синусовий, неправильний. Частота серцевих скорочень — 76 за 1 хвилину. Поодинокі шлуночкові екстрасистолії. Об’єктивно: свідомість ясна. Орієнтований правильно, всебічно. Емоційно лабільний, фіксований на хворобливих відчуттях. Правильної тілобудови, задовільного харчування. Шкіра і видимі слизові оболонки чисті, рожевого кольору. Вісь хребта збережена. Рухи в шийному відділі хребта не обмежені, незначно болючі. Частота дихання — 18 за 1 хвилину. В легенях дихання везикулярне. Перкуторно границі серця в нормі. Тони серця аритмічні, ослаблені, акцент другого тону над аортою. Пульс — 76 ударів за хвилину, задовільних якостей. Артеріальний тиск — 150/90 мм рт.ст. Живіт симетричний, при пальпації м’який, неболючий. Печінка не виступає з–під краю реберної дуги, селезінка не збільшена. Симптом Пастернацького негативний з обох сторін. Периферійних набряків немає. Діагноз: гіпертонічна хвороба другої стадії першого ступеня. Гіпертензивне серце. Ризик високий. Ішемічна хвороба серця. Атеросклеротичний кардіосклероз. СН І. Екстрасистолія. Атеросклероз аорти.

Пацієт перебував на лікуванні в госпітальному відділенні ВМГ упродовж дев’яти діб. Після проведення медикаментозного лікування виписаний із покращанням, у стабільному стані та повернувся до виконання службових обов’язків.

У 1995 році Чарльз Фіглі, морський піхотинець, а в минулому лідер у галузі травматології, створив модель виснаження, охарактеризувавши це як контакт зі стражданням й емфатичною відповіддю, що, зі свого боку, можуть призвести до стресу співчуття або виснаження від співчуття. Фіглі зробив загальний висновок, що надання допомоги травмованим може бути травматичним досвідом. Тобто фахівець може наражатися на небезпеку, допомогти тим, хто в небезпеці, бути самотнім у небезпеці, а наступного дня прокинутись, щоб далі допомагати тим, хто в небезпеці [21]. Емфатична відповідь медичного працівника виникає за умови, коли здатність і бажання допомогти іншим збігаються з переживанням, стражданням інших. Стрес від співчуття виникає з відчуття емпатії, турботи у відповідь на роботу або на тих, хто страждає. Це те, як медичні працівники сприймають травму пацієнтів, з якими вони працюють. Рівень стресу визначається тим, наскільки глибоко медичний працівник ставиться або ідентифікує себе зі стражданням іншого. Характеристики, засновані на моделі Фіглі [22]:

— здатність до емпатії медичного працівника — це здатність помічати чужий біль;
— емфатичне занепокоєння — це мотивація реагувати на тих, кому потрібна допомога;
— вплив потерпілого — це переживання емоційної енергії страждань потерпілого через прямий контакт;
— епматична відповідь — це ступінь, до якого медичний працівник направляє зусилля для того, щоб зменшити страждання потерпілого через емфатичне розуміння;
— стрес від співчуття — це залишок емоційної енергії від емфатичної реакції, що переживається як негайна потреба дій для полегшення страждань потерпілого.

Для військових лікарів поєднання багатьох чинників може призвести до виникнення загального виснаження. У багатьох військових лікарів симптоми вторинної травматизації виникають із затримкою. Також у багатьох із них існують попередні травматичні переживання, які можуть не викликати жодних симптомів, поки не асоціюються зі стресорами від роботи. Первинний, вторинний, оперативний стрес (стрес від навантаження) і симптоми вигорання мають інтерактивний ефект зі стресом від співчуття (рис. 5).

Переживання симптомів через один із цих чинників зменшує психологічну стійкість і знижує поріг впливу негативних ефектів від стресорів, що, зі свого боку, може призвести до швидкого розвитку тяжких симптомів, які можуть стати причиною виснаження медичного працівника в бойових умовах за дуже короткий промі–жок часу. Військові лікарі перебувають у зоні підвищеного ризику виникнення виснаження через подвійний ефект: вплив страждань інших і ризик особистої травми або смерті. Переживання військових медичних працівників відрізняються від переживань цивільних медиків через постійну небезпеку під час роботи, численні військові завдання, культурні відмінності та брак часу на відновлення.

В нашому дослідженні адаптивні порушення у військових лікарів, які проходять службу у ВМГ, характеризуються поєднанням астенічних і тривожно–депресивних симптомів, які із збільшенням терміну перебування в зоні збройного конфлікту значно прогресують. Аналіз та вирішення зазначеної проблеми дозволять розробити концепцію ранньої діагностики та комплексної профілактики невротичних розладів у військових медичних працівників, психосоматичних чи загострення хронічних соматичних захворювань, реалізація яких дозволить зберегти та зміцнити психічне та фізичне здоров’я лікарів–спеціалістів і, відповідно, підвищити якість медичної допомоги, що вони надають потерпілим у зоні бойових дій. Проходження спеціальних тренінгів та тестів, спрямованих на розвиток емоційної та психологічної стресостійкісті, дозволить перешкоджати формуванню дезадаптивних порушень та запобігатиме виникненню психічних розладів і захворювань нервової системи.

Висновки

1. Перед відправленням військових лікарів (медичного персоналу) в зону введення бойових дій необхідно проводити дослідження та тренування їх психологічної стійкості, результати яких можуть бути перевірені під час наступних досліджень.

2. У всіх опитаних військових лікарів–спеціалістів відмічаються чіткі астенічні прояви: підвищена стомлюваність, брак енергії, порушення сну, відчуття внутрішнього напруження, невмотивовані тривога і стурбованість, що відповідає помірній астенії.

3. Тривожно–депресивним розладам під час виконання поставлених завдань за призначенням в умовах війни насамперед піддаються військові лікарі жіночої статі.

4. З метою запобігання виникненню невротичних розладів у військових лікарів та виникненню чи загостренню хронічної соматичної патології в штат військових мобільних госпіталів необхідно ввести посаду військового психолога.

5. При диференціальній діагностиці генезу порушень ритму в результаті психотравмуючих чинників необхідно звертати увагу на їх психогенний характер і надавати перевагу в лікуванні методам психотерапії.

З метою запобігання невротичним, психосоматичним розладам чи загостренню хронічних захворювань у лікарів, які проходять військову службу в зоні ведення бойових дій, необхідно розробити запобіжні методи, а в разі захворювання необхідно розробити комплексний підхід до швидкого їх відновлення.

Конфлікт інтересів. Автор заявляє про відсутність конфлікту інтересів при підготовці даної статті.