Журнал «Внутренняя медицина» 5-6(11-12) 2008

Вступ

Філософ Іммануїл Кант є одним із найвпливовіших мислителів світу. Наприклад, у своїй монументальній роботі Kritik der reinen Vernunft («Критика чистого розуму») він показав, як можна використовувати здібності розуму до пізнання, щоб визначити межі цих самих здібностей. Його життя становить інтерес для невропатологів із кількох причин: у нього був специфічний тип особистості; він страждав від головного болю; помер зі слабоумством. Кант був людиною легендарного спокою й педантичності. Наприклад, його ранкові прогулянки відбувалися завжди в один і той самий час, говорили, що можна звіряти годинники, коли він проходив поруч. Він завжди ходив тим самим маршрутом і навіть проходив однакову кількість кроків. Він страждав від головних болів, які були, ймовірно, істинною мігренню. Довго вважалося, що люди з нав’язливим типом індивідуальності часто страждають від мігрені. А в останні роки життя у Канта з’явилися чіткі ознаки слабоумства. Розглядалися різні причини, наприклад судинна деменція або повільно зростаюча пухлина, така як лобова менінгіома. Оскільки в нього були відзначені порушення когнітивної функції, наявність галюцинацій і повторювана втрата свідомості, ми припускаємо, що він страждав від деменції Леві.

Біографія

Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 р. у східному пруcському місті Кенігсберг (тепер Калінінград, Росія), куди його дідусь емігрував із Шотландії. У той час це було дуже космополітичне місто. Батьки Канта були набожними лютеранцями, зі скромним достатком. У родині Кант був четвертою дитиною, він ріс зі своїм молодшим братом, старшою сестрою і двома молодшими сестрами у робочому районі в передмісті Кенігсберга серед чорноробів, дрібних власників магазинів і майстрів. Як і його батько, він не відрізнявся міцним здоров’ям. За порадою пастора Франца Альберта Шульца, який відвідував родину Канта, у 1734 році восьмирічного Іммануїла віддали в «колегію Фрідріха», державну академію, директором якої був сам Шульц. Тут майбутній філософ провів вісім років. Він учився на латинському факультеті. Головними предметами були латинь і богослів’я, іврит, грецька мова, математика і французька мова. У  1737 році померла його мати. Хлопчик виділявся серед своїх однолітків, особливо у вивченні грецької й латинської мов. Уже у 13-річному віці Кант виявляв ознаки своєї легендарної наполегливості; він був цілеспрямованим у своєму навчанні і при закінченні колегії став другим у класі. У 1740 році у віці 16 років він вступив до Кенігсбергського університету. Тут він познайомився з обдарованими професорами, які відкрили перед молодим вченим світ філософської і наукової думки. За наступні 7 років Кант не тільки поглибив вивчення математики, він також продовжив своє захоплення методологією різних наук. У 1746 році помер його батько, і Кант вирішив, що не може дозволити собі закінчити навчання. У 1747 році, не захистивши магістерської дисертації, він залишає рідне місто і стає домашнім учителем, навчає дітей із привілейованих багатих родин Кенігсберга. Молодий учений також присвятив більшу частину свого вільного часу роботі над своєю дисертацією. 7 квітня 1755 року Кант подає на філософський факультет магістерську дисертацію «Про вогонь» і отримує науковий ступінь приват-доцента.

Посада позаштатного доцента, що він обіймав протягом наступних п’ятнадцяти років, не приносила прибутку. Отже, Кант був змушений жити на незначні кошти, які сплачували йому студенти. Врешті-решт він змушений був підробляти помічником бібліотекаря по кілька годин щотижня в бібліотеці королівського замку. Кант міг дозволити собі лише невеличку кімнату зі скромними умовами життя. Після читання лекцій із географії, мінералогії, фізики, педагогіки, антропології й філософії він насолоджувався газетою за чашкою кави. Іноді він відпочивав, граючи у більярд або в карти, зрідка випивав один-два кухлі пива з друзями. Увечері Кант повертався до своєї кімнати — до свого столу, стільця, ліжка і кількох вибраних книг. Єдине, що прикрашало його стіни, був портрет французького теоретика Ж.-Ж. Руссо.

Судження Канта в цей ранній період його життя були сформовані під впливом провокаційних ідей Руссо й раціоналізму Лейбніца. Але він був також глибоко вражений досягненнями науковця і теолога Ісаака Ньютона, роботи якого тільки почали вивчатися в Кенігсбергському університеті. У цей період Кант видає декілька книг і безліч есе з метафізики, етики, естетики, логіки та інших наук, включаючи астрономію. Крім того, Кант написав рукопис з астрономії «Космогонія, або Спроба пояснити походження світобудови, утворення небесних тіл і причини їхнього руху загальними законами розвитку матерії відповідно до теорії Ньютона». Стаття була написана на конкурсну тему, запропоновану Прусською академією наук, але молодий учений не наважився взяти участь у конкурсі. Стаття була опублікована лише в 1754 році після повернення Канта в Кенігсберг. Кант використовував принципи Ньютона у своїй гіпотезі про первинну туманність, яка найкраще пояснила походження всесвіту і не втратила своєї актуальності досі. У 1796 П’єр-Саймон де Лаплас далі розвивав ідеї Канта, і ця більш удосконалена модель тепер відома як теорія Лапласа — Канта.

У 1764 Кант видав свою книгу «Untersuchung uber die Deutlichkeit der Grundsdtze der naturlichen Theologie und der Moral» («Вивчення ступенів ясності принципів природної теології і моралі»). Кант розглядає релігійний культ як «ідолопоклонство», «фетишизм». Він упевнений, що релігія як державний інститут тільки розбещує громадян, прищеплює їм звичку до лицемірства. Різні зовнішні прояви релігії, організації, догматика — все це «релігійні ілюзії», марна праця. Мораль, як вважає Кант, це категоричний імператив чинити так, щоб особистий принцип волі міг у будь-який час стати принципом загального законодавства. Моральним робить постулат тільки повага морального закону і дотримання обов’язку. Мораль автономна, вона не заснована на релігії, на передбачуваній винагороді за моральність. Мораль заснована не на велінні Бога, а на розумінні людиною безумовності вимоги в будь-яких ситуаціях виконувати свій обов’язок. Сама релігія разом із мораллю не є чимось даним людині ззовні, але є чимось, що властиво людському існуванню у світі.

Робота свідчить, що Кант зрозумів межі раціоналістичного: зокрема, він почав відчувати невідповідності логічних демонстрацій, виконаних такими раціоналістами, як Wolff, який припускав, що доведення помилкового судження обов’язково мало на увазі, що суперечне йому положення повинне бути вірним. Передчуття Канта вказують, що навіть у ранньому періоді творчості він уже рухався до діалектичного розуміння правди, що пізніше стане його методом мислення.

Кант став дуже відомим викладачем. Він був популярним професором серед студентів не тільки тому, що його живий навчальний метод включав провокаційні ідеї, але також і завдяки гумору. Ефективність навчання в нього та стійка репутація цікавого автора привабили багато студентів до Кенігсберга. У 1770 році (коли Канту було 46 років) його alma mater прийняла його як повноправного члена факультету: він був затверджений професором логіки й метафізики. Він продовжував викладати в Кенігсбергському університеті протягом наступних 27 років, у 1786 році став його ректором.

У віці 57 років Кант закінчив свою найбільшу роботу, свій перший монументальний критичний аналіз «Kritik der reinen Vernunft» («Критичний аналіз чистого розуму») (1781, 1787 рр.). У цій роботі Кант намагається використовувати здібності розуму до пізнання, щоб визначити межі цих самих здібностей. Його проект є діалектичним і тонким; з одного боку, це робить «чистий розум» предметом критичного аналізу, а з іншого — це використання «чистого розуму» для розвитку відповідно до запитів. Основна ідея Канта — те, що розум відіграє активну роль у структуруванні дійсності: розум дає структуру об’єктів, оскільки вони повинні відповідати структурі розуму, щоб бути сприйнятими першим. Кант відхиляє ідеї догматичних метафізиків-раціоналістів (Декарта, Спінози, Лейбніца) і скептицизм емпіриків (Локка, Берклі, Юма) і використовує незвичайний метод аналізу суджень і методологій. Вихідною проблемою для Канта є питання, чи можливе чисте знання. Насамперед це стосується можливості чистої математики і чистого природознавства («чистий» означає «неемпіричний», тобто такий, до якого не домішується відчуття). Вказане питання Кант формулював у дещо невдалих термінах розрізнення аналітичних і синтетичних суджень, «чи можливі синтетичні судження апріорі». Під «синтетичними» судженнями Кант розумів судження з прирощенням змісту порівняно зі змістом суджень, що входили в поняття, які він відрізняв від аналітичних суджень, які розкривають суть самих понять. Термін «апріорі» означає «поза досвідом» на відміну від терміна «апостеріорі» — «з досвіду». Кант, як і Юм, погоджується, що якщо наше пізнання починається з досвіду, то його зв’язок — загальність та необхідність не з нього. Однак якщо Юм із цього робить скептичний висновок про те, що зв’язок досвіду є лише звичкою, то Кант цей зв’язок зараховує до необхідної апріорної діяльності свідомості. Виявлення цієї діяльності свідомості в досвіді Кант називає трансцендентальним дослідженням.

Межі досвіду постійно розширюються. Але скільки б не збільшувалися наші знання, ці межі не можуть зникнути, як не може зникнути обрій, скільки б ми не йшли вперед. Пізнання не знає межі. Вірити в науку потрібно, але переоцінювати її можливостей не варто. Проти необгрунтованих претензій науки, догматичного забобону про її всесилля й виступає учення Канта про «річ у собі». При невірному тлумаченні воно може спантеличити, при правильному — відкрити шлях істинний. Основна риса філософії Канта — примирення матеріалізму з ідеалізмом, компроміс між тим та іншим, сполучення в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Визнаючи єдиним джерелом наших знань досвід, відчуття, Кант спрямовує свою філософію по лінії сенсуалізму, а через нього й матеріалізму. Визнаючи апріорність простору, часу, причинності й т.ін., Кант звертається до ідей активності свідомості.

На відміну від стилю його життя, що було надзвичайно простим і регламентованим, думка його була революційною. Він був довічним шанувальником ідей Руссо, і власне мислення Канта за соціальною і категоричною природою етики було прогресивним у свій час. В останні роки життя ця загалом скромна людина переборола себе, постійно виражаючи глибоку недовіру до догматичних і релігійних доктрин, що не піддаються перевірці.

Індивідуальність

Іммануїл Кант був людиною надзвичайно педантичною і консервативною у своїх звичках. Він ніколи не був одруженим. Крім того, він не залишав місце свого народження, ніколи не подорожував далі, ніж за п’ятдесят миль від будинку, навіть подивитися на Балтійське море, хоча це — одногодинна поїздка від Кенігсберга. Коли його репутація була визнана, він відхилив багато пропозицій щодо роботи, які могли спричинити від’їзд із його рідного міста. Кант проводив свої вечори за читанням і творінням і завжди лягав спати о 10-й годині. Його спальня ніколи не обігрівалася незалежно від температури за вікном.

Кант завжди прокидався о 5.00. Він був відомим громадянам свого рідного міста завдяки педантичній точності ранкових прогулянок. Відомо, що люди могли звіряти свої годинники за ним. Він завжди крокував тим самим маршрутом і навіть ту ж саму кількість кроків. Тільки дві події порушили цю рутину: публікація Жана-Жака Руссо «Соціальний контракт» у 1762 році та оголошення про перемогу під Вальмі, що врятувало французьку республіку 20 вересня 1792 р. Інші аспекти його життя були непорушуваними. Наприклад, він проінструктував своїх слуг ніколи не переставляти його меблі, не змінювати час приймання їжі, чи то був приватний обід, чи розкішний прийом (які він часто організовував). Всі деталі його життя були відрегульовані аж до дрібниць. Будь-який відступ від цього зразка викликав сильний протест з його боку.

Цей спосіб життя описується як одержимо-нав’язливий розлад. Згідно з даними Американської психіатричної асоціації, до діагностичних критеріїв цього розладу належать настирливі ідеї у вигляді поточних і постійних думок, імпульсів, що визначаються як нав’язливі і невідповідні і є причиною занепокоєння або тривоги. До нав’язливих ідей також належать примусові дії у вигляді повторних дій (наприклад, миття рук, складання речей, повторні перевірки) або розумові дії (наприклад, прохання, підрахунок, тихе повторення слова), що людина почуває себе змушеною виконати у відповідь на настирливу ідею або відповідно до правил, які повинні бути обов’язково дотримані. У певний момент людина визнає, що настирливі ідеї або примусові дії є надмірними або нерозсудливими. Нарешті, настирливі ідеї створюють незручності в повсякденному житті, є трудомісткими (займають понад 1 годину на день) або значно впливають на побут людини, професійну сферу або сферу соціальних відносин. Одержимо-нав’язливий розлад виражено пов’язаний із порушеннями в ділянці орбітофронтальних підкіркових зон і рідко спостерігається при ушкодженні інших ділянок (McPherson і Cummings, 2002).

Очевидно, до особистості Канта не зовсім підходять усі ці критерії: у нього не було істинних настирливих ідей, які описані вище. Як відомо, він не визнавав своєї нав’язливої поведінки, він не думав, що це було надмірним або нерозсудливим, його це не турбувало. Не можна сказати, що це заважало його діяльності, принаймні до кількох останніх років його життя.

Головний біль

За даними публікації Podoll (2000 р.), приблизно з 40 років Кант почав страждати від мігрені з аурою, яка істотно посилилася до сімдесяти років, що, очевидно, збігається з початком ознак слабоумства. Напади мігрені Канта супроводжувалися повторюваними скотомами, одним епізодом диплопії, декількома епізодами повного амавроза й частими головними болями, які Кант описував як стиснення голови. Про ці ознаки мігрені Канта згадується не тільки в його листах, але також і у виданих роботах філософа.

Довго вважалося, що мігрень зустрічається переважно в людей, які відповідають певному психологічному профілю. Люди, які страждають від мігрені, як говорили, були невротичними, одержимими, нав’язливими і страждали від ворожості (Wolff, 1937). Це досить спірна проблема. Є небагато новітніх наукових доповідей, які усе ще стверджували б такий зв’язок. Зв’язок між одержимо-нав’язливим порушенням і мігренню був знайдений у синдромі Тоуретса (Kwak і ін., 2003). Французьке епідеміологічне дослідження також підтверджує асоціацію між одержимо-нав’язливим порушенням і мігренню (Guillem і ін., 1999). Італійське дослідження показало, що в пацієнтів із хронічним щоденним головним болем є істотне психіатричне підгрунтя, однак синдром нав’язливих станів був виявлений лише у 1,4 % пацієнтів з мігренню (Verri та ін., 1998). Взагалі потрібно сказати, що дослідження, проведені за минулі 15 років, показують, що у людей, які страждають від мігрені, немає психологічних проявів, які б відрізнялися від таких у будь-кого іншого.

Слабоумство

В останні роки життя в Канта проявилися чіткі ознаки слабоумства. Вони цікавили дослідників і філософів багато років (De Quincey, 1827). Як і в більшості випадків, складно визначити, коли вони з’явилися. Вважається, що перші зміни в пізнавальних здібностях з’явилися приблизно в п’ятдесят років, за тридцять років до його смерті (Marchand, 1997). Як згадано вище, інші джерела вказують на початок приблизно в сімдесят років. Він читав свої останні лекції в 1796 році, у віці 72 років (Fellin і Ble, 1997), коли його слабоумство було очевидним. У 1803 році він, як говорили, відзначив втрату пам’яті й навіть мав відчутне порушення мовлення протягом цілого дня. У певний час Кант почав виявляти сильну невгамовність, постійно бажаючи виїхати, як тільки він прибував у якесь нове місце. Його поведінка набувала нав’язливого характеру, наприклад, він міг нескінченно застібати й розстібати  гудзики на своєму одязі.

Оскільки розлад прогресував, він більше не міг писати, не міг їсти належним чином, і його потрібно було годувати. У Канта виявилися ознаки ураження лобних часток, такі як соціальне розгальмовування, стереотипи й емоційна незацікавленість. Його розумовий статус показав коливання від мутизму й нездатності розмовляти про власні справи, будучи здатним в інших випадках дуже адекватно відповісти на філософські питання. Пізніше він міг не впізнавати свою родину й друзів, приймаючи їх за незнайомців. У нього була неправильна хода з порушенням рівноваги, і він часто падав. Також скаржився на нічні галюцинації.

Висновки

Багато було написано про захворювання Канта й про етіологію його слабоумства, висловлено багато припущень. Як причину можна припустити й сифіліс, настільки поширений у ті роки, але жодна з інших його ознак, здається, не була наявна. Була розглянута вірогідність існування пухлини лобної частки головного мозку (Marchand, 1997). Аргументи на користь пухлини, можливо менінгіоми, включають аносмію і кілька епізодів втрати свідомості, а також епілепсію, що почалася в пізньому віці. Крім того, наявні офтальмологічні ознаки, включаючи перехідні візуальні потьмарення й прогресивна втрата зору, особливо на лівому оці. Однак причиною цього може бути також катаракта. Незначність вогнищевої симптоматики й наявність того факту, що він не страждав від нетримання сечі, свідчить проти пухлинної етіології.

Судинна деменція є також вірогідною гіпотезою (Nores, 2000), навіть при тому, що про жодні центральні ознаки не повідомлялося й немає жодного свідчення, що в Канта були системні прояви захворювання судин. Інші дослідження відхилили можливість наявності інфекції, пухлини або судинної деменції і припустили, що він переніс хворобу Альцгеймера (Fellin, Ble, 1997).

Ми припускаємо, що слабоумство Канта було пов’язане з наявністю тілець Lewy. Багато вчених погоджуються, що ознаки захворювання відповідають основним критеріям цього діагнозу (McKeith і ін., 1996; Binetti і ін., 2001): нестійкість пізнавальних ознак, галюцинації й повторювані втрати свідомості.

Чи хто-небудь відкрито говорив з Кантом про його стан? Ми не знаємо. Єдиний парадокс ситуації полягає в тому, що сучасні міркування про розкриття діагнозу слабоумства кидають тінь на засновану на обов’язку моральну теорію Канта, що вимагає абсолютної чесності з боку клініциста (Monaghan, Begley, 2004). Ми можемо тільки сподіватися, що ті, хто оточував Канта в його останні роки, дійсно дотримувалися цих правил.

Підготували клінічні ординатори кафедри
пропедевтики внутрішньої медицини № 1
Національного медичного університету
імені О.О. Богомольця С.О. Сквознікова
та Н.М. Яцковська